Україна — країна бальзаківського віку
Країна відзначила свій черговий день народження, і настав час визнати сувору правду: нам тридцять три
І вже незручно виправдовуватися, що ми молода держава. Бо настав наш бальзаківський вік, як заведено називати таку кількість років після виходу роману Оноре де Бальзака «Тридцятирічна жінка». Ще, звісно, вік Христа, але це аж надто пафосно, якщо говорити про країну.
Цього року, як і торік, ми святкуємо під час війни. Україні не звикати воювати, але наша історія в цьому аспекті радше сумна, про що Ярослав Грицак нещодавно зауважив в інтерв'ю: «Але що є проблемою, чи прокляттям української нації — що ми частіше програвали, ніж вигравали. Оце дуже важливо. І питання — як це зупинити?». Можна пригадати, скажімо, похід Сагайдачного на Москву 1618-го чи битву під Конотопом 1659 року під час московсько-української війни, але справді інші більші поразки затьмарюють наші успіхи. Тож до звичних українських побажань на день народження треба додати ще й таке, специфічне: «Боже, дай нам опанувати психологію переможця». У перемоги — сто батьків, тоді як поразка — завжди сирота. Тож насамперед треба зрозуміти минулі невдачі. Юрій Шевельов в есеї «Москва, Маросєйка» пояснював наші геополітичні фіаско так: «Завжди те саме — універсалістична концепція, надія на свої сили, на свою перевагу, обмеженість цієї переваги тим провінціальним станом, у якому перебуває або в якому тримають Україну, — і поразка, і трагедія».
Три декади незалежності України — радісна віха для нас і прикре непорозуміння для наших супостатів, які впродовж віків «неситим оком зазирали» на нашу «оновлену землю», відмовляючись бачити тут окрему державу й націю. Крім того, нашу боротьбу за незалежність завжди ускладнювали свої ж таки краяни: запроданці, корисні ідіоти, зрадники й загалом «несвідомі людські маси». У першій половині ХХ століття це різностороннє протистояння мало безліч визначних битв і вирішальних моментів, які найкраще змогли зафіксувати не підручники з історії, а мистецтво.
У 1907 році Винниченко в назві оповідання «Уміркований та щирий» схопив ті два стародавні психологічні типи, які, живучи в Україні, по-різному бачать роль українця. Знаково, що в автора два персонажі потрапили до в'язниці зовсім не через національне питання, а через те, що надмірна балакучість одного й мовчазна згода іншого роблять з них соціалістів, ворогів, яких тоді боялися більше за всяких там українців. Щирий «надміру любить Україну», а уміркований переконаний, що «нам, украі ? нцям, воно якраз і не до лиця. Нам більше треба політикою брать: там промовчати, там ухилитися, там потанцювати під дудку дужчих». І радує хіба те, що друзі трималися разом до кінця, а щирий ще й протестував у буцегарні: «Геть, чортова кацапня з наших українських тюрмів! Чого поналазили сюди?!» Уже за тридцять років таке покричати він не зміг би, бо його змусили б замовкнути кулею в потилицю.
Те, що сталося за десять років після Винниченка, описав Юрій Тютюнник у книжці «Революційна стихія». Революцію 1917-го він застав, перебуваючи в гарнізоні під Сімферополем, де згодом постала проблема «освідомлювання» українців, що перебували в царській армії. І на першому зібранні всіх солдатів — «уроженців» українських губерній відбулася така символічна сцена:
«Прибуло щось до семи тисяч. Відкривши віче, я запропонував:
— Хто поміж вами українці, піднесіть руку до гори!
Піднеслося не більше трохсот рук.
— Малороси! Піднесіть руки!
Піднесло руки коло половини присутніх.
— Хохли! Піднесіть руки!
Знов піднесла руки добра третина».
Пізніше Тютюнник став генералом-хорунжим армії УНР, а згодом під псевдонімом Юрко Юртик — одним із сценаристів геніальної «Звенигори» (1927) Довженка, першої частини його кінотрилогії. А робити другу частину — «Арсенал» (1929) — він уже не зміг, бо того ж року його арештували. Й «Арсенал» нам лишився промовистим пам'ятником того, як драматично життя розійшлося з мистецтвом. Режисер, як відомо, брав участь у показаному січневому повстанні 1918 року, коли більшовики із заводу «Арсенал» почали свій збройний наступ на Центральну Раду. Однак брав участь на нашому боці, тоді як у фільмі все відтворив із ворожого погляду, тому-то й українці в нього недолугі та карикатурні. І запитання, яке ставляють у кіно, тепер наповнилося геть іншими смислами: «Ти перекинув нашу “Вільну Україну”?».
22 січня 1918 року проголосили незалежність Української Народної Республіки, і найвиразніше цю добу описав Підмогильний в оповіданні «Гайдамака». У ньому до армії УНР прибився гімназист Олесь, якому було все одно з ким і проти кого воювати, бо жити йому не дуже хотілося, тож він «постановив полізти туди, де вбивають». На початку оповідання показано як український військовий переконує селян «озброїтись і сполучитись з ними, щоб укупі боронити інтереси “нашої рідної Вкраїни”». А далі письменник одним реченням підбив передчасні підсумки нашої тодішньої національної поразки: «Селяни згоджувались, що боронити Україну треба, але озброїтись не хотіли і в село не пустили».
У 1926 році Остап Вишня написав гумореску «Чухраїнці», де із сумним гумором зобразив наш народ як такий, що вже сам не пам'ятає свого коріння:
— Якої ви, лорди, нації?
Вони, почухавшись, одповідають:
— Та хто й зна?! Живемо в Шенгерієвці. Православні.
І 1941 року Улас Самчук нібито продовжив Вишню, невесело висновуючи та запитуючи: «Нарід чи чернь?». А далі — п'ятдесят непростих років аж до 24 серпня. Пройшовши дев'ять кіл чарувань і розчарувань, 1991 року ми зрештою цю незалежність здобули, хоч точніше — відновили, та тоді ж здивовано виявили, що боротьба за свободу на цьому не припинилася. «Злії люди» й далі «присипляють» увагу, розпорошуючи наші сили та поширюючи зловорожу пропаганду. Юрій Шевельов у тому ж есеї 1954 року писав про наших супротивників: «Три страшні вороги українського відродження — Москва, український провінціалізм і комплекс Кочубеївщини — живуть і сьогодні». На жаль, відтоді мало що змінилося, але наш шанс на чергове відродження — завжди з нами.
Минали роки, і жили на нашій території руси, русини й козаки, і боялися наші недруги мазепинців, петлюрівців та бандерівців. Але й дотепер мешкають у нашій країні одночасно малороси, хохли й українці, і сила наша в цьому, і горе в цьому наше. Хотіла меншість незалежності, а більшість — щоб її не чіпали, але стали незалежними всі. Ті, хто мріяв, та ті, кому байдуже. І вже Україна бальзаківського віку, і війна з москвою, яку багато років не афішували, тепер переживає гарячу фазу…
Мрія про незалежність — найбільший ворог байдужої залежності, а свобода — «запеклий друг» рабства.
Максим Нестелєєв
25 Серпня 2024, 16:06