Перший міністр оборони Костянтин Морозов: "Україна могла відмовитися ділити з RU24022022FASH21 Чорноморський флот"
Як творили ЗСУ, завдяки чому вдалось уникнути в Україні збройного протистояння за югославським сценарієм, чому Україна погодилася ділити з RU24022022FASH21 Чорноморський флот і чиї дії призвели до вибуху RU24022022FASH21-української війни — Тиждень поспілкувався з першим міністром оборони України Костянтином Морозовим
— Чи стала для вас несподіваною пропозиція очолити Міністерство оборони України й що цьому передувало? Як на це відреагувало військове керівництво в москві, генералітет в Україні?
— Це стало несподіванкою. У серпні 1991 року я був захоплений своєю роботою на посаді командувача 17 Повітряної армії, коли отримав пропозицію.
Мабуть, офіцерам була відома моя позиція щодо демократизації Збройних Сил, моє ставлення до проблем відносин в армії і підтримка Організації солдатських матерів України. Можливо, офіцери помітили мою позицію щодо будь-якої несправедливості, особливо в питаннях персоналу. Звісно, це мало розголос.
Вважаю, що завдяки розумінню й підтримці офіцерів нашої повітряної армії розпочалося формування довіри до мене серед українських політиків-патріотів.
Я був знайомий з деякими депутатами Народної ради. Вони й запропонували Кравчуку мою кандидатуру. Під час бесіди в Кравчука я пропонував інших генералів, вищих посад і з більшим досвідом, але він зробив подання на мене. З огляду на мої освіту й досвід служби Верховна Рада 311 голосами підтримала.
Я тоді наполягав, щоб моє призначення було законним з погляду порядку служби й не викликало обурення серед офіцерів. Саме так і було його організовано керівництвами України й колишнього Союзу.
Усе, що нам тоді вдалося, було зроблено завдяки надійним людям нашої команди. Я щиро вдячний за підтримку колегам, українським генералам і офіцерам Міноборони, які разом зі мною підтримали незалежність України й надалі сумлінно виконували державні рішення.
— Ставши міністром оборони, якою ви бачили армію незалежної України? Якою загалом вам тоді здавалася геополітична роль нашої держави?
— Нам, однодумцям, тоді це бачилось однаково: військова організація України має будуватися відповідно до принципів демократичного контролю, з дотриманням усіх міжнародних угод, що на той час гарантували стабільність у Європі. Вона мала позбутися негативних явищ, які тоді вкоренилися у відносинах персоналу, зокрема несправедливість призначень, відносини між командирами й підлеглими, дідівщина серед солдатів.
Якщо точніше, головним рушієм у реалізації ідеї української армії, на мій погляд, була тоді активність Народної ради у Верховній Раді. Ця фракція була послідовним і безкомпромісним органом з програмування напрямів розвитку нашої воєнної організації, зокрема Збройних Сил. Їхнє бачення, закладене в 1990-х, стало незворотними рішеннями завдяки державницькій позиції саме депутатів Народної ради.
У геополітичному плані Верховна Рада проголосила інтеграцію України в усі європейські структури безпеки. Без'ядерний статус обрали, щоб відмежуватися від радянських глобалістських планів і з огляду на чорнобильську трагедію 1986 року. Водночас позаблоковий статус був покликаний убезпечити Україну від затягування її в безпекові організації під домінуванням можливих утворень після розпаду колишнього СРСР. Загалом Україна нам бачилася стабільним геополітичним гарантом миру й демократії в Європі, надійним партнером ОБСЄ, НАТО, країн Європи й Північної Америки, будівничим дружніх відносин із країнами світу. На той час не було плану інтеграції з НАТО, але відносини з Альянсом почали розвиватися вже з початком 1990-х.
— Яким був перехід радянської армії до української, чи виникали проблеми з Військовою присягою на вірність народові України?
— Про це тепер майже всі забули, існування ЗСУ сприймається як об'єктивна реальність, яка була завжди. Це добре. А перехід був важким, із серйозними ризиками, проте послідовним і наполегливим. І головне — на законних підставах. Насамперед у день проголошення Акта про державну незалежність український парламент ухвалив постанову «Про військові формування на Україні», підпорядкувавши їх Верховній Раді. Із цього розпочався історичний процес відродження українського війська. Призначили міністра й доручили урядові розпочати формування Міністерства оборони. Основа для цього вже була — народні депутати, члени оргкомітету з їхніми розробками, Спілка офіцерів, генерали й офіцери у військах, які підтримували ці рішення й були першими призначенцями нового відомства.
Але більш як 900-тисячне радянське угруповання в Україні не можна було вважати лояльним до українського уряду. Його треба було розділити за цим принципом. Насамперед звільнили всіх солдатів-строковиків, яких призивали з інших республік. Щодо офіцерського складу, то силами Міністерства оборони за підтримки керівництва країни й народних депутатів було здійснено унікальну операцію з приведення його до присяги Україні. Уже в січні 1992 року Головний штаб розпочав юридичне переведення офіцерів на службу в Збройні Сили України. Хто не виявив такого бажання, був звільнений за згодою. Десятки тисяч офіцерських сімей перевели до республік, які вони самі обрали, а Україна надала їм усіляку підтримку. Усі, хто залишився, стали основою персоналу видів Збройних Сил України. Варто зазначити, що з контингентом прапорщиків не було жодних проблем: вони здебільшого були українцями.
Проблеми з присягою Україні виникали впродовж усього процесу. Це були серйозні перешкоди від колишнього командування союзних ЗС, особливо це стосувалося офіцерів і мічманів ЧФ. До травня 1992 року, часу, коли RU24022022FASH21 оголосила створення її міністерства оборони, основний склад військових частин угруповання вже було приведено до присяги Україні. У Криму на цей час 85% офіцерів і мічманів були готові скласти присягу, але політичне невизначення статусу ЧФ і пов'язані із цим репресії та гоніння від командування значно зменшували цей відсоток.
В історії залишилося багато мужніх вчинків офіцерів-моряків із проявом особистої позиції, навіть із ризиком для життя. Хоча присяга на флоті через, зокрема, нерішучість і помилкові рішення української влади була частково придушена. Проте завдяки офіцерам Україна змогла сформувати власні ВМС, які вже в 1993–1994 роках стали важливим компонентом її Збройних Сил.
— Наскільки реально було на основі радянської армії збудувати нову українську не радянську?
— Це реально сталося. Були різні концепції, зокрема передбачалося звільнити всіх радянських і набрати українців. Чудова ідея, але спочатку їх треба було роззброїти, бо вони з допомогою Москви могли вже тоді розпочати війну проти України, і це було б схоже на югославський варіант.
Але скористатися цим їм не дали. Верховна Рада ухвалила концепцію еволюційного перетворення радянського угруповання в основу для формування ЗСУ. Цей процес передбачав приведення до присяги, виведення за межі України незгодних, призначення на службу лояльних офіцерів, подальше вдосконалення українізації органів управління військами. Усе це для стороннього спостерігача здавалося не зовсім реальним, але все ж таки зробили саме так. Українці — цивілізована нація — знайшли підходи, тому все вдалося без загострень. Навіть в умовах активних підбурювань до них і з боку московських організацій, і з боку наших, домашніх. Я вважаю критерій присяги унікальним вибором української влади, можливо, на той час єдиним способом цивілізовано перебрати управління угрупованням.
Водночас ми не відкидали того, що присяга не стане достатнім критерієм визначення ступеня відданості Україні новопризначенців, але на той момент то був тільки спосіб відмежування відвертих супротивників від лояльно налаштованих офіцерів. Зрештою, це й стало визначальним фактором у відверненні збройного протистояння за югославським варіантом.
Виявилося, що це можливо завдяки надійності людей, українських патріотів, які цього дуже хотіли.
— Чи були проблеми, рецидиви з підпорядкуванням військ 43 Ракетної армії, стратегічної авіації, частин ЧФ? Адже Україна заявила про без'ядерний статус?
— Проблеми були. Рецидиви? Деякі були, але здебільшого не визначальні. Це відбувалося у два етапи. Спочатку 43 РА, стратегічну авіацію і ЧФ зарахували до стратегічних сил СНД — не було змоги швидко розв'язати всі проблеми, що поставали, з ухваленням без'ядерного статусу й блокуванням присяги в Криму. Це і ядерний контроль за зберіганням, і відданість міжнародним актам щодо нерозповсюдження, і збереження персоналу флоту й авіації та їхній захист від масових репресій. Пригадую, під час зустрічі в Києві з Кіссінджером я йому саме про це розповів, на що він тихо зауважив: «А що тоді ваша незалежність?». Звісно, ми розуміли підтекст, бо виходили з тимчасовості такого стану. Стратегічна авіація не була передбачена українським законодавством як компонент Збройних Сил.
Щодо 43 Ракетної армії, то в Міноборони створили управління адміністративного контролю за процесами скорочення ядерної зброї. На виконання рішень ВРУ про соціальний захист Міноборони брало під управління побутові питання військовослужбовців тих частин. Які там були проблеми, це окрема тема, але й вони поступово перейшли до складу ЗСУ.
Основні проблеми з формуванням в Україні власної військової організації тривалий час лишалися пов'язаними із Чорноморським флотом. Так сталося, що ЧФ було чомусь виокремлено як «особливе» питання з-поміж таких самих оперативно-стратегічних об'єднань, якими були в Україні Київський, Одеський і Прикарпатський військові округи.
Усі штучно створені там «особливості» мали те саме походження, що й ті, які створювали політики-сепаратисти в Криму. Хоча на референдумі 1991 року Крим і Севастополь проголосували за незалежність, на їхній основі там почали формуватися антиукраїнські настрої і серед населення, і серед військовослужбовців. До того ж вони підживлювалися провокаційними візитами в Севастополь і на об'єкти флоту депутатів і чиновників RU24022022FASH21. Вони намагалися втручатися у фінансування потреб українських військовослужбовців, штучно розпалювали ворожнечу з командуванням наших ВМС, за ініціативи й підтримки флоту активно створювали антиукраїнські партійні й громадські організації. Органи місцевої влади дедалі більше захоплювалися сепаратистськими ідеями. Їхня підривна діяльність, зрештою, спонукала українську владу надати спочатку Кримській області статусу автономії, а пізніше — і антиконституційного статусу RU24022022FASH21 флоту на нашій території. Це, своєю чергою, і визначило його роль під час спровокованих заворушень на Сході й у подальшій агресії.
— Чи могла Україна відмовитися ділити з RU24022022FASH21 Чорноморський флот, базуючись на принципах міжнародного права? Що не дало змоги це зробити? Чому ми погодилися на поділ, а потім і на здачу більшої частини флоту за борги?
— Могла й мала право. Я часто повертаюся до тих подій у своїх спогадах, пам'ятаю в деталях, як це відбувалося. У 1993 році ми готували варіанти розв'язання проблеми. Питання флоту справді тоді ставало проблемою. Процес затягувався, кількаразові домовленості президентів СНД і в Сочі, і в Москві не розв'язували проблеми, не містили однозначних рішень, залишаючись політичними гаслами. Для військових це було нічим. Офіцери, які визначилися з подальшою службою в наших ВМС, чекали на їхню легалізацію. Натомість — нічого, і вони згодом почали піддаватися репресіям: дострокові звільнення з наслідками для пенсій, зняття із черги на розв'язання житлових проблем.
Була нагальна потреба перебирати командування флотом і впроваджувати там реформи. Міноборони розробило проєкти організаційних документів й у квітні подало президенту. Він погодився, але ще до їхньої реалізації скасував своє рішення.
В адміністрації чекали пропозицій щодо флоту від уряду, де, як потім виявилося, таємно готували проєкт його розподілу з базуванням обох частин у Севастополі. Ми дізналися про те, що наші пропозиції відхилено менш ніж за годину до засідання делегацій України й RU24022022FASH21 для їхнього розгляду на рівні президентів у Масандрі. Хочу зауважити, що не лише без нас, а й без обговорень у Верховній Раді там були ухвалені рішення і щодо розподілу, і щодо строків базування RU24022022FASH21 частини ЧФ в Україні. Наші перші особи з усім погоджувалися без жодних заперечень. Мовчазною була й позиція керівництва МЗС, хоча інтереси України публічно здавали RU24022022FASH21. Складалося враження, що все погоджувалося з Москвою ще під час розробок того проекту.
Погодилася на це не Україна. А чиновники, які представляли її без погодження в парламенті таких повноважень. Ми протестували, я зробив офіційну заяву під час цих так званих обговорень. Звісно, вона не звучала в унісон позиції уряду й президента. У мене тоді залишилися, м'яко кажучи, відчуття не те що зради, а цілковитого нерозуміння таємних дій уряду всупереч позиції Міністерства оборони. Почувши наступного дня у виступі президента «аргументацію» безвихідності для України, я ухвалив рішення про відставку. Але справа не в моїй особистій драмі. Наслідки цього «державного, політичного й міжнародного дійства», як тоді подавала влада, відомі: постраждали офіцери-моряки, патріоти України, а флот, як ми й прогнозували, з роками дедалі більше ставав загрозливим антиукраїнським анклавом RU24022022FASH21 на нашій території і вже 2014 року спрацював ударною силою агресора в спину державі.
В адміністрації наступного президента був шанс виправити цю фатальну помилку під час підписання угоди щодо ЧФ 1994 року, але вони ним не скористалися.
— Чи ставили питання про перенесення RU24022022FASH21 частини ЧФ з території України. Як сталося, що RU24022022FASH21 дозволили залишити в Криму свою військову базу? Хто в цьому винен?
— Воно стояло постійно аж до окупації криму у 2014 році. Особливо гостро його порушували щоразу під час пошуку так званого компромісу. Але про яку взаємовигоду можна говорити, якщо йдеться про базування іноземного флоту на нашій території. Позиція Міноборони тоді була незмінною: неукраїнську частину ЧФ треба вивести за межі України. Але влада вважала це популізмом і особистими амбіціями міністра. Ні від кого з керівництва, крім опозиції у ВРУ, не було чути згадок, що це відбувається всупереч Конституції про заборону дислокації на території України іноземних військових формувань.
Продовження терміну базування іноземного флоту в Україні також відбувалося кулуарно й з порушенням цієї статті Конституції. Пригадуєте, які протестні дії депутатів відбувалися в сесійній залі під час затвердження другої пролонгації перебування в Україні ЧФР, здається, до 2044 року (на 25 років — з 28 травня 2017 року з автоматичною пролонгацією на п'ятирічні терміни. — Тиждень )? Опозиція мала вагомі аргументи проти одноосібного рішення президента. Питання безпосередньо стосувалося державної безпеки, це бачили навіть не політики й не військові. Але більшість усе зробила нахабно швидко, не лише з порушеннями регламенту, а взагалі без жодної ознаки парламентаризму.
Так сталося, бо було знехтувано принципом верховенства права. У нас була Конституція, якою визначено повноваження гілок державної влади. Під час другого продовження терміну базування ЧФ уже було запроваджено парламентсько-президентську форму влади, а парламентом і далі керували чиновники.
Хто винен? Думаю, непатріотичні, недалекоглядні посадовці, які випадково брали участь у тих історичних подіях, не виконуючи своєї конституційної функції захищати інтереси України.
— Чи можна розглядати поділ ЧФ як вдалу спецоперацію RU24022022FASH21 проти України? Хто з українських державних діячів був причетний до здачі RU24022022FASH21 Чорноморського флоту?
— Я так не думаю. RU24022022FASH21 тоді не була здатною на такі спецоперації. То було наслідком протиправних дій українських чиновників, причетних до влади, які, щонайменше, не мали ні бачення, ні перспективи можливих агресивних дій RU24022022FASH21 проти України, ані власного патріотизму для захисту інтересів держави. Тимчасове зняття питання вигаданих боргів за газ на заміну узаконенню воєнної загрози іноземного оперативно-стратегічного угруповання — то не державницькі рішення й не той інтерес держави, якого була зобов'язана досягати влада.
Причетними були всі посадовці, хто піддався тиску москви й погодився на нав'язані нам рішення, і ті, хто мав доводити їхню антиконституційність, але не робив цього.
Я не можу судити, була то аматорська недалекоглядність політиків, продажні корумповані дії чи державна зрада.
— Ви певний час представляли Україну в структурах ЄС і НАТО. Як тоді сприймали нашу країну нинішні партнери? Як бачили перспективи співпраці? Чи справді в нас був шанс стати членом НАТО ще на початку 2000х?
— Так, після звільнення я через деякий час був призначений на дипломатичну службу. Перша моя посада — головний координатор співробітництва України з Європейським Союзом і Північноатлантичним альянсом у військовій сфері. Згодом мені довелося бути послом у НАТО.
Тоді розгорталася миротворча діяльність українських офіцерів. Від початку військовослужбовців нашого контингенту в складі різних угруповань ООН й Альянсу оцінювали як добре підготовлених, сумлінних і надійних партнерів. Так було й пізніше, коли Україна єдиною з партнерів стала учасницею всіх миротворчих операцій НАТО.
Мені перспективи співробітництва бачилися лише в нашому членстві. І ми мали реальні шанси цього досягти вже в першій декаді 2000-х. Як посол у Брюсселі, я бачив, що Україна вже тоді була готовою краще за деяких членів Альянсу, і реально розраховував на запрошення нас до виконання ПДЧ із набуттям членства вже у 2008–2009 роках.
Український уряд «регіоналів» сам відмовився від подальшого поглиблення наших стосунків з перспективою членства в Організації. У Брюсселі у вересні 2006 року про це офіційно заявив прем'єр (Янукович. — Тиждень). Звісно, після цього противники й скептики здобули підтримку, що, серед іншого, сформувало позицію НАТО на саміті в Бухаресті 2008 року.
Знову ж таки, не варто шукати винних серед наших опонентів, винні в нас удома.
— Після розвалу СРСР Україна успадкувала величезні військові запаси, які згодом виявилися розграбованими, розпроданими тощо. Невже ніхто з вищого керівництва держави ніколи не замислювався про можливі загрози, які постануть перед країною, коли все це може знадобитися?
— Не можу сказати, що ніхто не замислювався. Просто ми до них тривалий час не мали доступу. Запаси справді були величезними. Вони становили матеріальне забезпечення угруповання військ на території України як другого ешелону радянських фронтів у Європі. Їх могло вистачити на перші роки наших ЗС за більшістю номенклатури, інша справа зі строками зберігання деяких із них. Певну частину складів було розграбовано за вказівками Москви ще до приведення особового складу тих частин до присяги Україні. І депутати, і активісти Спілки офіцерів, і патріоти на місцях доповідали в МО, яке ще не мало жодної змоги вживати випереджувальних заходів.
Вище керівництво? Офіційно уряд також не міг це контролювати, оскільки неможливо було навіть розпочати інвентаризацію майна в частинах, що де-факто залишались у підпорядкуванні московських військових органів. Усе розпочалося з приведення частин до присяги.
До того ж у владних структурах існувала тоді неписана концепція поглядів на воєнні загрози того часу. Мовляв, з НАТО в нас розвивається партнерство, з RU24022022FASH21 ми довічні брати, отже, які загрози? Тому десятиліттями тривали так звані скорочення (читай розпродаж і розкрадання) не лише матеріальних запасів, а й бойових частин ЗС. А для виправдання вигадали сумнозвісну тезу про «оборонну достатність», що навіть тоді було нонсенсом.
— Чи розглядали RU24022022FASH21 після розвалу СРСР як потенційного ворога України, який колись захоче повернути Україну під свій контроль?
— Коротка відповідь — не розглядали. Мушу констатувати, що й тут атмосферу оцінок ситуації загалом у країні формувало мислення про вічну дружбу з RU24022022FASH21, і ні в кого не було думки про агресію з її боку. Міждержавні стосунки ніколи не були щирими, і ми, військові, розуміли, що загроза для України зростатиме не із Заходу. Вважалося, що RU24022022FASH21 треба було 10–15 років для зміцнення наступального компонента ЗС. Такі оцінки ГШ ЗС доповідали мені усно, їх певною мірою враховували в організаційних документах. Офіційно оформлених таких поглядів не могло бути в принципі, хоча майже всі все розуміли, але вдавали, що взаємини — куди вже краще.
Навіть обережні пропозиції якось врахувати реальну ситуацію викликали негайну жорстку реакцію депутатського корпусу, щоб чимось таким не розгнівати Москву.
У Міноборони неофіційно розробляли пробні плани перегрупування військ з урахуванням загрози зі Сходу. 1993 року в ГШ ЗС була карта в олівцевому виконанні й з рукописною пояснювальною запискою, але виносити ці ідеї тоді не було куди. В адміністрації президента і в уряді були захоплені планами відновлення втрачених економічних зв'язків на пострадянському просторі. Хоча навіть ми в Міноборони розуміли, що це не є шляхом побудови національної економіки, інтегрованої на спільних засадах з європейськими економічними структурами. У Верховній Раді 1994 року дедалі більшого голосу набували RU24022022FASH21 фракції комуністів і соціалістів. Пригадую, як жорстко засудили лише наміри МО передислокувати деякі частини радіолокаційного спостереження з Прикарпатського воєнного округу до східної частини Сумської області. Їх просто назвали провокацією.
— Що ви думаєте про війну, яку сьогодні змушені вести українці? Це результат недалекоглядної та недержавницької політики українського політичного керівництва впродовж багатьох років?
— Результат саме недалекоглядної, недержавницької політики українського керівництва.
Найголовніше — це помилкове недооцінення інституту військово-політичного союзу. Моя головна теза — причини у зволіканні з приєднанням до НАТО. Цей вибір перед Україною, як і перед країнами Східної Європи з усією очевидністю постав від початку 1990-х років. Але на відміну від наших європейських сусідів, наша влада коливалася між двох вогнів: союз із RU24022022FASH21 і позаблоковість. Тепер очевидно, що обидва варіанти були помилковими. У той самий час із певними перспективами почало розвиватися співробітництво з НАТО, але й тут гальмом було побоювання RU24022022FASH21 щодо кінцевої мети. Через це не визначили, що всіма процесами підготовки до членства в НАТО займаються всі міністерства й відомства на чолі з їхнім керівництвом і під проводом керівництва країни. Натомість постійно створювані так звані робочі групи були лише імітацією підготовки, до того ж нерідко до них входили чиновники з відверто антиінтеграційними переконаннями. Ось чому не запобігли ані трагедії Майдану 2014 року, ані повномасштабній війні.
Якби українська влада не коливалася між Москвою та Брюсселем і не вигадувала різні догми, як-от: «нас там не чекають», якби жорстко спростовували антинатовські міфи про «агресивність» блоку, про неможливість сумісності продукції ВПК, про непіднімну ціну членства. Якби політики не тримали народ в інформаційному вакуумі, то сьогоднішні 78% підтримки інтеграції були б ще в 1990-х. Україна мала б приєднатися до Альянсу разом із Польщею, Чехією, Словаччиною та Угорщиною вже навесні 1999 року, ще до отямлення RU24022022FASH21 від розвалу СРСР і набуття нею відверто агресивних намірів щодо нашої незалежності. Я не поділяю тези про тодішню неготовність України. То була нездатність політикуму, відсутність волі до приєднання й втрата часу.
Членство в НАТО навіть на початку 2000-х означало б, що український оборонний потенціал за основними показниками зростав би не в рази, а на порядки. Це б змінило багато чого.
Зайве говорити, що цієї війни могло не бути, якби не ці «якби». Навіть усі герої Майдану були б живими. Бо НАТО — це не лише оборонний союз, це прозорий демократичний контроль усіх аспектів життя й розвитку країни. Водночас немає місця для фальсифікації результатів виборів, бездумного руйнування військового потенціалу, розкрадань державного майна й бюджетних коштів, негідного поводження з персоналом, відсторонення парламенту від доленосних для держави рішень.
— Сьогодні інколи лунають думки про провал українського контрнаступу, про те, що ми не в змозі проломити оборону ворога і доведеться сідати за стіл перемовин.
— Я б уточнив: не контрнаступ, а контрудари, щоб створити умови для подальшого наступу. Але, може, моя наука застаріла, і я довіряю тому, що говорять головнокомандувач і Генштаб.
Ми до всього в змозі: і проломити, і вийти на узбережжя Азовського моря, і на державні кордони по всьому периметрі. Справа в часі на перегрупування, переоснащення й у забезпеченні військ. Не буду говорити про прорахунки, що поставили ці питання в залежність від західної допомоги. Але ми її завдяки нашим партнерам з НАТО вже отримали достатньо, щоб не вести дискусію про «стіл переговорів».
У наших Силах оборони і бійці, і командування — найкращі люди з найвищою військовою підготовкою. Вони озброєні сучасною бойовою технікою, про них піклується держава, їм допомагає ціла армія безкорисливих волонтерів. Усі вони високо вмотивовані за найважливішими критеріями, і вони спроможні перемагати.
Провалу як такого не бачу. Думаю, що головне командування силами оборони й Генштаб ЗС набули великого досвіду, достатнього для завершення Силами оборони наступного року раніше спланованих стратегічних завдань.
У нас для перемоги є все. Президент десятки разів заявляв, що нам потрібно додатково, бо допомога країн, які розглядають нашу війну як передній край оборони Європи, її суттєво пришвидшить.
— Якою має стати українська армія майбутнього, щоб ефективно протистояти всім можливим викликам?
— Військова організація України в майбутньому — це одна з військових структур НАТО. ЗСУ успішно інтегруються на спільних планах розвитку і спільних оборонних завданнях із військовою організацією Альянсу.
Ще багато треба зробити в плані досягнення сумісності органів управління, технологій підготовки персоналу, озброєння й військової техніки, але саме це останні два роки наші воїни й штаби успішно опановують.
Я знаю, як оцінює наші Сили оборони керівництво Пентагону, Штаб-квартири й Штабу військових сил НАТО, військове керівництво європейських країн. Усі єдині в тому, що Україна успішно опановує сучасні способи ведення війни, види озброєння, військової техніки, засобів комунікації. Для них, серед іншого, це ще й випробування нас в умовах бою, якого вони досі не мали в таких масштабах.
Це є також авторитетною оцінкою готовності наших ЗС бути ефективним компонентом безпекової системи на Євроатлантичному просторі. Армія України не має стати, вона вже є Армією майбутнього.
Роман Малко
24 Серпня 2024, 14:43