"Ми"
Раніше нас навчали, що випробування загартовують. Тепер уже зрозуміло, що нічого корисного ми з того не отримали й не отримаємо
Тільки втому, розчарування й холодний відчай. Але найгірша новина, що ми на це не маємо права. Бо є ті, хто вже віддав за нас свої життя. Кинути їм навздогін: «хлопці, вибачте, але дарма ви це зробили, бо ми тут втомилися від спеки без кондиціонера…» Це вже нижче падати нема куди.
Таким чином виходу іншого немає: зчепити зуби й пам'ятати, що прямо зараз під Покровськом ті самі +36 градусів у тіні, тільки тінь, якщо вона є, від бліндажу, і в ньому нема чим дихати, а вже за 4-5 місяців там буде -20… Тобто є випробування й випробування: хтось утратив життя, хтось найближчу людину, хтось позбувся домівки, залишив рідну країну, а хтось… потерпає без інтернету з телевізором і втомився ховатися від ТЦК, теж, знаєте, випробування. Ми поділилися на тих, кому вимикають світло, й тих, кому вимикають життя, й цей поділ екзистенційний, практично без проміжних варіантів. Практично.
Я не кажу про тих, хто відклав до кращих часів свої особисті плани й цілком, без компромісів віддався волонтерству. Це завдяки їхнім зусиллям у наших вояків є колеса, приціли, дрони, акумулятори, генератори й решта таких необхідних, але неочевидних для начальства речей на фронті. Кількість цих людей значна, але не піддається підрахунку й, головне, не змінює характер внутрішнього конфлікту в країні, а конфлікт є.
Не йдеться навіть про ганебні сутички представників волелюбного населення з працівниками ТЦК, хоча якщо, припустімо, вони не надто галантерейно виконують свої обов'язки, це не зовсім їхня провина, просто владі менше треба було чухатися із Законом про мобілізацію. Радше маю на увазі банальну прозу життя. Під моїм вікном на спортивному майданчику щовечора рубаються у волейбол класні енергійні хлопці, дай їм Бог здоров'я. Іншими не менш класними й не менш енергійними хлопцями у червоних жилетах я теж щодня милуюся, коли вони вп'ятьох схиляються над однією діркою в асфальті або шматком щойно покладеної тротуарної плитки. У мене й щодо себе самого регулярно виникають запитання, чому я тут, а не там, але вони негайно зникають, щойно піднімуся сходами вище другого поверху.
Після чергового зловживання займенником «ми» в колонці на «Тижні» одна тітонька мені написала: хто такі оці твої «ми», хто тебе взагалі вповноважив виступати від цілого народу, чи не забагато на себе береш? Заувага слушна, тим більше, що нас справді багато: є «олди» (так молодь називає тих, хто народився в минулому столітті), є глибокі «олди», як-от я, є, навпаки, покоління next або next next, і в кожній категорії безліч індивідуальних відмінностей. Ясно, всі «ми» різні. Є патріоти, є ностальгенти. Є ті, для кого доля країни є синонімом власної долі. Є ті, для кого турбулентності є всього лише зручними обставинами для збільшення своїх статків, влади, впливу. Тим не менше, існують ситуації, коли узагальнення публіциста, або політика, зрештою соціолога мають право на існування. Ну наприклад: ми зупинили агресора. Що не так у цьому твердженні? Але так само: ми обрали, точніше, регулярно обирали владу, яка, м'яко кажучи, не до кінця відповідала складності покладених на неї завдань.
Від початку великої війни ми домовилися by default, що не критикуємо владу взагалі. Що можна, а що не можна під час військового стану, суспільство визначало на ходу. Тим більше, що в перші місяці Верховний був крутий, він збирав Рамштайни, йому плескали парламенти, його портрет був на обкладинці Time. Тепер уже зрозуміло, що чинна влада не здатна й, головне, не збирається підлаштовувати підзвітну їй країну під безпрецедентні виклики часу — ні в сенсі вдосконалення власне військової машини (а навіть далека від лінії зіткнення людина вже усвідомлює, що армія як організм далека від досконалості навіть тоді, коли дивує своїми блискучими операціями), ні в сенсі оздоровлення засад адміністрування та умов економічної активності. Тим не менше, навіть за такого недосконалого функціоналу держава дивовижним чином залишається в цілому дієздатною, спираючись, з одного боку, на патріотизм і віднайдену ідентичність, з другого — на здатність українців «домовлятися» й пристосовуватися. Слово «домовлятися» взято в лапки, бо означає не оті досконалі горизонтальні зв'язки, які формують тканину суспільства, а рятівне пристосуванство на всіх рівнях.
Зараз усі плескають, і я разом з усіма, наступальній операції на Курщині — справді, геніально-парадоксально й дуже духопідйомно! І дуже вчасно, якраз тоді, коли батарейки в усіх були на мінімумі. Можливо, це суттєво підсилить наші переговорні позиції, про моральний стан не кажу.
Але це не мусить відволікати від усвідомлення надскладних завдань найближчого майбутнього. От, скажімо, завтра на Банковій оголосять мирний план. Швидше за все, як натякнув Верховний, його винесуть на референдум. Про юридичну силу цього заходу навряд чи варто сперечатися, очевидно, це всього лише політичний інструмент легітимації непопулярного рішення. І як проголосують українці? А я вам скажу, як проголосують: звісно ж, за! Кваліфікованою більшістю. Хіба що Офіс провалить комунікацію, як уже неодноразово це робив, бо покладається зазвичай не на розум і не на креатив, а на охоплення, як-от із «Марафоном». Нам доведеться змиритися з умовним «Мінськом-2», як змушені були змиритися з «Мінськом-1», надовго так чи так залишивши під московським чоботом певні загарбані в нас території разом із населенням. А далі сподіватися на один із двох сценаріїв: або чекати, доки здохне московський падишах разом із віслюком, або скористатися перепочинком і перепрошити армію, економіку й державу в цілому. Ось тут, власне, запитання, точніше, декілька запитань.
До прикладу: після перемир'я військовий стан скасують? А якщо скасують, чи будуть призначені нові вибори? А якщо так, чи висуне свою кандидатуру діючий президент Зеленський із командою? Від себе скажу, що оцінюю цю ймовірність дуже високо. Так, він колись обіцяв, що йде лише на один термін, але ж то було ще до всього. Звідси наступне запитання: що робитиме держапарат разом із підконтрольними йому інформаційними ресурсами? Чи вже не підконтрольними, бо ж військовий стан скасують (див. вище)? Ну й на останок: чи велика ймовірність справді масових протестів проти компромісного миру, точніше, перепочинку, якщо інформаційна кампанія пройде криво? Соціологію від центру Разумкова всі пам'ятають, менше місяця минуло? Тобто чи може стати вистражданий сценарій базою для консолідації?
Я переконаний, що всі ці запитання в різній послідовності озвучують як у коридорах влади, так і в штабах опозиції. Але найголовніша проблема в тому, що наше колективне «ми» досить амбівалентне як у сенсі розуміння справжніх викликів, так і в сенсі послідовності й несуперечливості відповіді на них. Чи здатні ми, які вже є, — строкаті, по-різному мотивовані, по-різному виховані — висунути політичному класу або силам, які претендують на цю роль, недвозначні безкомпромісні вимоги перепрошивки держави й суспільства на засадах патріотизму, демократії, доброчесності, відповідальності та інтелектуальної спроможності? Бо йдеться про конфлікт між дорослістю та інфантильністю, відповідальністю та опортунізмом, подекуди не в різних верствах, а в одній голові.
Без цього ми знову зіграємо в українську рулетку, тобто оберемо якогось чергового харизматика (без іронії), поклавши на нього всю відповідальність за подальшу трансформацію країни. Наприклад, якогось генерала? А далі молитися, щоби він виявився не Петеном, а де Ґоллем?
Пару років поспіль ми з моїм товаришем Євгеном Степаненком вели на Першому каналі Суспільного ток-шоу «Війна і мир», кожен випуск якого традиційно закінчувався запитанням до гостя: «Що таке для вас перемога в цій війні?» Ми його ставили, самі для себе не маючи переконливої відповіді. Тепер я її маю. Перемога — це не лише руйнування ворожої імперії, розпад її на атоми. Перемога — це передусім постання нової України: справедливої, розумної, конкурентної, проактивної, на яку нікому не спаде на думку зазіхати й до якої вважатимуть за щастя повертатися не лише вимушені біженці, а й ухилянти. Бо інших українців у мене для вас немає.
А тут і дощик пішов…
Юрій Макаров
13 Серпня 2024, 14:49