Безголів'я української культури
28 липня виповнилося рік, як Міністерство культури та інформаційної політики (МКІП) України тимчасово очолює Ростислав Карандєєв
Зрозуміло, немає нічого тривалішого за тимчасове, але те, що українська влада за рік так і не спромоглася ані прибрати перед назвою посади Карандєєва скорочення т. в. о., ані знайти іншого міністра, якщо цей так довго не влаштовує, — явище симптоматичне. Нашій владі — не до культури, що, зрештою, спостерігаємо від 1991 року. Сьогодні, звісно, є універсальне виправдання — війна, але небажання працювати над культурною політикою і планувати її розвиток — стратегічна помилка уряду. І, по суті, породжує закономірне запитання: за що ми тоді воюємо?
Вінстон Черчилль ще під час Другої світової війни різко відповів на намагання свого уряду зекономити на культурі, сказавши, що держава — це і є культура. Володимир Зеленський (тобто його талановиті спічрайтери) повторив ці слова під час вручення Шевченківської премії 2020 року, але повторити не значить вірити в сказане, а тим паче — реалізувати.
Із 4 червня 2020-го до 27 липня 2023 року в культурі панувало безголів'я метафоричне, бо тоді МКІП очолював Олександр Ткаченко, деякі антидосягнення якого я колись уже перераховував : від телепроєкту «FreeДом» до непристойного тризуба з трьох пальців.
З 28 липня 2023 року запанувало безголів'я буквальне: Ростислав Карандєєв, заступник Ткаченка, став виконувати обов'язки міністра культури. Ще тоді його назвали ідеальним заступником, бо на цій посаді він з перервами працював від 2015 року (а радником ще довше). Тож робимо висновок, що це чудовий виконавець, але не лідер і не ідеолог. Тобто чекати від нього довгострокових планів розвитку української культури марно, але нашу владу це влаштовує.
Власне, очевидно, думають на нашій політичній верхівці, навіщо розробляти якусь культурну політику, якщо культура не загнулася без неї за всі ці роки: нові книгарні відкриваються, музиканти грають, музейники працюють, письменники пишуть, читачі читають, фестивалі фестивалять тощо. Однак якщо уряду не потрібна культура, то може й культурі уряд не треба, та й може в усьому треба сподіватися на питомо українську здатність самоорганізовуватися, але тоді навіщо нам узагалі потрібен уряд як такий?
Держава, яка не опікується своїми духовними й матеріальними цінностями, утрачає здатність заявити про себе світу як унікальна культурна одиниця. Та найприкріше, що така країна не може зрозуміло пояснити своєму народу в чому його культурна унікальність і відмінність від інших народів. Звідси й тотальна «какаяразніца», яка заміняє світогляд багатьом людям у всіх прошарках суспільства й навіть озвучується самим гарантом Конституції як загальна істина.
Знаково, між іншим, що в серпні 2023 року Міністерство культури та інформаційної політики не змогло завадити знести 200-річну садибу в Києві, що розташовувалася на вулиці Ярославській, 13-Б, бо «не було ніяких правових підстав» її захищати. І ось уже 2024 року 19 липня несанкціоновано зруйнували садибу Зеленського, зведену 1890-го. І МКІП її також не спромігся врятувати, бо КМДА не подало потрібну облікову документацію, щоб унести її в держреєстр як пам'ятку архітектури. Звісно, такі випадки непоодинокі, але аж надто символічні ці знищення двох старих будівель з різницею майже в рік. Брак бодай якоїсь культурної політики й відсутність бажання захистити свої історичні цінності — такі реалії українського життя. Поступова руйнація культурного минулого без гарантій культурного майбутнього, адже дім без фундаменту неможливий. Імітація головування під час фактичного безголів'я — ненормальна ситуація в нашій культурі, яка триває вже так довго, що фактично стала нормою. Звідси й криза гуманітарних знань в Україні, яка накладається на низку інших криз. Як це виправити?
Почати б хіба з того, що врешті-решт забрати додаток т. в. о. в Ростислава Карандєєва, щоб бодай формально ліквідувати безголів'я нашої культури, а далі вже можна планувати тактику та стратегію на культурному фронті.
Максим Нестелєєв
29 Липня 2024, 15:29