Пам'яті олігархів
Знову, вчергове за останні місяці я чую в дискусіях різного рівня — від «експертних» балачок у пабі після третього келиха до виступів на цілком собі поважних токшоу в мережі — розмови про олігархів, які в 1990-ті розікрали країну, приватизували загальнонародну власність і, нечувано збагатившись, почали керувати країною
Це, мовляв, вони призвели до нинішнього занепаду, це вони гальмували розвиток обороноздатності й безпеки, демократії, судоустрою, а також екології, містобудування, освіти й кіновиробництва.
Коли фіксуєш ту саму формулу без подальшого розвитку думки, рано чи пізно починаєш підозрювати, що це слово порожнє, позбавлене змісту, своєрідна конвенційна лайка. Щоправда, в Україні після 2019-го була спроба виробити більш-менш сувору дефініцію. Це зробили дещо поспіхом у межах РНБО — органа, який серед усіх інших державних інституцій був для цього придатний в останню чергу, але результат варто визнати своєчасним і доцільним, проте далеким від юридичної або академічної переконливості. Якщо спрощено, олігархами визнали багатих підприємців, які мають помітний медіаресурс. Визнаю, що це дало змогу по-чоловічому рішуче розібратися нарешті з московською п'ятою колоною, точніше, її вершечком. А також одним токсичним бізнесменом, який чомусь вирішив, що «хто за дівчину платить (або ж заплатив), той її і танцює». Отже, Медведчук опинився в розшуку й згодом у своїх господарів, а Коломойський у камері. Проте це ані розв'язало (і не могло розв'язати) проблему впливу великого бізнесу на політику, ані прояснило суть явища як такого.
Різниця між «олігархом» у відпочатковому (давньогрецькому, раптом що) значенні, його розумінні часів розвиненого капіталізму й тавром постсовіцького вжитку — кардинальна. Класичний олігарх, скажімо, початку XX століття — магнат, власник заводів і банків, отой напівміфічний Рокфеллер — Ротшильд, який в обхід демократичних процедур керує тією чи іншою країною у власних інтересах, скуповуючи депутатів і розставляючи міністрів, а часом і президентів, що, власне, ми й спостерігали тут у себе певний час на досить яскравих прикладах. Протиотрутою від олігархів є, власне, ті самі демократичні процедури. Якби фінансування політичних партій було прозорим і регламентованим, утримання Ахметовим регіоналів, а Фірташем — «Свободи» взагалі не було б проблемою, як і розкрутка Зеленського на телеканалі Коломойського: мої гроші — хто мені подобається, тим і даю. Український олігарх вирізнявся тим, що: а) діяв на свій розсуд; б) певний час мав як єдину противагу не державу (бо він і був державою), не армію й не ліві рухи, як подекуди в третьому світі, а преславний вашингтонський обком, тобто зовнішні сили, які замість чергової позики вимагали чергового пакету реформ, тобто вдосконалення тих-таки процедур. Починаючи з певного моменту, приблизно після Євромайдану, доєдналося громадянське суспільство у формі громадських організацій, вирощених значною мірою тим самим обкомом.
Радикальний крок держави у вигляді вже згаданої Постанови РНБО від 29.06.2022, якщо чесно, нічого не прояснив, хіба що справді трохи почистив політичне й медійне поле (у чиїх інтересах — інша річ, але тоді якось мовчки погодилися повернутися до проблеми після війни). У тому документі олігархів позначено як «осіб, які мають значну економічну та політичну вагу в суспільному житті». Це, перепрошую, як? На яких вагах «значну» вагу рахувати? Враховуючи гостроту моменту, цю всю колізію проковтнули, але не в останню чергу завдяки пасивній підтримці посполитих, в очах яких олігарх є головним злом у державі, навіть гіршим за москаля. Посполитих, надто старшого віку, не треба було аж так уже вмовляти, вони виховані на карикатурах із журналу «Перець», де капіталіст у циліндрі з незмінним вищиром і незмінною сигарою смикає за мотузочки своїх маріонеток. Тобто детальне дидактичне пояснення створили ще до того, як на нього з'явився актуальний попит.
Отже, олігарх — це погано за визначенням, боротися з ним треба теж за визначенням, на цьому наразі зупинилися. Зрозуміло, що до певного часу, а час визначатиме політична доцільність. Тож чому саме тепер почастішали розмови про народ, який обікрали в 1990-ті? Маю сумне припущення, що тригером стали виступи RU24022022FASH21 «опозиції», які в дивний спосіб повторюють деякі пункти кремлівського порядку денного. Підкажу про всяк випадок, раптом хто не в темі, що їм там ідеться про несправедливу приватизацію, результати якої незле б переглянути. Авжеж, у них теж були і є олігархи, тільки колись вони нахабніли, потім пробували сховатися на Заході, а тепер один за одним остаточно лягають під диктатора. Такі паралелі змушують констатувати, що медійні кордони між нами все ще прозорі, а запит в Україні на лівий у традиційному розумінні курс нікуди не дівся. Останнє загалом не біда, бо без лівого складника політичний процес неповноцінний, питання лише в інструментах, важелях і базі. Базою, як видається, виступає кожен, хто почувається ображеним (або розгубленим, або втомленим), а таких недовго шукати.
Тож без претензій на роль носія істини, а лише на правах людини, яка внаслідок віку й роду діяльності спостерігала за «буремними дев'яностими» зі зручної позиції, нагадаю тодішній пейзаж. Від самісінького початку незалежна Україна за інерцією перебувала в системі координат пізньої УРСР з деякими відмінностями. По-перше, партійна вертикаль, що була кістяком, кров'ю та нервовою системою попередньої держави, не працювала, її замінила система домовленостей за інтересами й кланами.
По-друге, командна економіка, заточена передусім під потреби військово-промислового комплексу, конала. На її місці постав хаос дуже різних за економічним і технологічним потенціалом суб'єктів господарювання з розірваними зв'язками постачання й, головне, збуту. Грошей як таких майже не було, і це призводило до економічних покручів, як-от «бартер» і «неплатежі» — хтось тепер згадає, що цим називалося? А хтось згадає, що таке епідемія «спільних підприємств», навмисно пишу в лапках, бо іноземними партнерами виступали переважно не інвестори, а кишенькові фірми-одноденки, через які безперешкодно відправляли за кордон усе, що можна було за кордоном продати, — переважно сировину й брухт. Гроші залишали собі «червоні директори» (ще одна реалія первинного недокапіталізму), які, звісно, про жоден розвиток не дбали й навіть у той бік не думали.
По-третє, блискавично постала організована злочинність, яка діяла за своїми правилами, точніше поняттями, і яку такі дрібниці, як економіка, суверенітет, держава, справедливість тощо, не могли цікавити за визначенням.
По-четверте, спостерігалися окремі атомарні острівці економічної активності, тобто дрібний-дрібнесенький бізнес, що виріс із вчорашніх «кооперативів» (реалії пізнього совка) або організувався з комерсантів-човників. Було ще по-п'яте (силові структури), по-шосте (нужденна армія), по-сьоме (державні органи та місцеве, з дозволу сказати, самоврядування) — усе це комерціалізувалося з різною швидкістю й у різних формах, але вектор був саме такий. Тепер запитання: що треба було зробити, щоби все воно запрацювало ну хоч якось продуктивно?
Способів, власне, було два: пустити сюди іноземних інвесторів та/або розпочати приватизацію. «Справжні» іноземці в черзі, як я пам'ятаю, не стояли, а якщо хтось і з'являвся, йому швидко показували його місце за допомогою нескладного інструментарію: податки, зміни правил, наїзди, кляті суди. Вистояти могли тільки гіганти — міжнародні корпорації на кшталт Nestle, McDonald's чи Credit Agricole… Або ж роль іноземців радо готовий був на себе взяти RU24022022FASH21 агресивний і нахабний бізнес. Він і без того непогано тут почувався, проте якби не приватизація в тому вигляді, у якому її було реалізовано за Леоніда Кучми, вся вітчизняна промисловість, енергетика, зв'язок, банківська система, ритейл тощо надійно поглинув би сусід. Це не ймовірне припущення, а тодішня сувора реальність. Президент Кучма зрозумів проблему як менеджерське завдання й відкрито заявив: ми створимо власних олігархів (збереглася відповідна цитата). Тобто це був свідомий і керований процес. Ясно, що механізм як і з погляду формальних процедур, так і в сенсі допуску до пирога тих чи інших претендентів був, м'яко кажучи, недосконалим. Або шахрайським. Або грабіжницьким — це вже як кому подобається. Проте подобається чи ні, але всі інші сценарії були ще гірші. Ну реально гірші.
Звісно, в ідеальному світі треба було: встановити рівні й прозорі правила для всіх гравців; налагодити судову систему, залучивши непідкупних суддів із Марсу, Венери або планети Татуїн; перестати доїти бізнес, попри діри в бюджеті; встановити надійний фаєрвол зі східним сусідом; навчити українців не давати й не брати хабарі й так далі. А ще імпортувати звідкись нормальних лівих (а не тих, зразка «Канівської четвірки», хто пам'ятає) які дбали би про соціальну справедливість, захист вітчизняного виробника й хоч трохи про права трудящих, а не харчувалися з руки тих-таки магнатів. Взагалі ініціювати «суспільний договір» як гарантію подальшого розквіту, заодно суттєво вдосконаливши наявний особовий склад.
Що таке олігархічний капіталізм, ми всі відчули на власній шкурі — хтось більше, хтось менше. Що таке соціальна несправедливість, теж не треба довго пояснювати. Все одно навряд чи варто ятрити себе ресентиментом, що десь ми пропустили розвилку, де все могло рушити за принципово, підкреслюю, принципово інакшим сценарієм. Також дозволю собі припустити, що нинішній «Рошен» ніяк не дорівнює «загарбаній» кондитерській фабриці імені Карла Маркса, і це стосується майже кожного підприємства, яке опинилося у власності неситих ефективних власників. А заводи, які були відомі на весь СРСР, але уникнули сумної долі стати частинами бізнес-імперій, чомусь не вражають своїми успіхами. Якщо брати столицю, майже щодня проїжджаю повз руїни «Електронмашу», «Червоного екскаватора» й «Більшовика».
Менше з тим, напередодні вторгнення клята олігархічна економіка демонструвала непогані темпи зростання, і навіть тепер, на третьому році повномасштабної війни, показники вражають, якщо не рахувати, що значна частина активів олігархів або опинилася під окупацією, або зруйнована: металургія, енергетика, хімія… А самі олігархи — де вони? Хтось у Москві, хтось у СІЗО, хтось у Монако. А Україна якимось дивом видає зразки ефективності на порожньому місці: «Епіцентр» (жодних сентиментів до відомого подружжя, от чесно!), «Розетка», «Нова пошта» й сільськогосподарський експорт провокує істерику вже за західним кордоном. Тому логічне запитання: звідки ці балачки? Просто залетів черговий ментальний ковід зі сходу? Чи все-таки в нас хтось теж налаштувався на переділ власності, що залишилася? Які в кого думки?
Юрій Макаров
16 Липня 2024, 11:09