Гуманізм, гуманітаристика й інші скомпрометовані слова. Частина 1
Фото: pexels | cottonbro studio
Якщо спілкуватися з кимось із західних інтелектуалів (з німецьким професором, британською книговидавчинею, американським письменником), неминуче наступає момент, коли почнуть нарікати на стан зацікавлення літературою чи й культурною сферою взагалі: наклади фізичних книжок падають, на презентації поетичних збірок приходить хіба горстка слухачів, студенти неохоче записуються на літературні курси.
Я в таких випадках співчутливо киваю головою, водночас розуміючи, що рівень їхнього падіння — це насправді далекий горизонт нашого росту. І це хіба радянська традиція — хапатися за те, що слабшає там, на виправдання тому, що й так слабке тут. Власне, у наших ущербних північних, на жаль, сусідів і досі аргументують саме так: Захід занепадає.
Ми ж відрізняємося саме тим, що тепер куди менше піддаємося на голу пропаганду й здатні, сподіваюся, рефлексувати значно адекватніше.
Утім, проблеми з гуманітарним знанням і справді наростають в усьому світі. Пройшли часи, коли інтелектуали чітко бачили свою місію в просвітництві й тому, щоб на сторожі рабів німих поставить слово. З'явилися контраргументи: мовляв, великі революції закінчуються великим терором, а популярні вожді неминуче впадають у спокусу мутувати в огидних диктаторів — діалектика просвітництва, так би мовити. З'явилися небезпідставні страхи перед бунтом мас, коли нице й неосвічене набуває політичної сили, так і не встигнувши просвітитися й відмовитися від своїх ницих забаганок. Замість волі до чину, що мала б вивести особу на верхів'я її можливостей, довкола тріумфує прагнення влади, що переростає в жадобу збагачення. Заробити на солдатах в окопах? Та нема питань! Платон зі своїми розумуваннями про сповненого чеснот громадянина й державця видається просто смішним.
Звісно, не все аж так і так не скрізь. Власне, нині ми є свідками повсюдного й масштабного протистояння між цинічними демагогами, що завдяки вмілим спічрайтерам і широкому аналізу даних торують собі шлях до омріяної купи грошей, і залишковими ідеалістами, які таки намагаються подбати про суспільний інтерес.
Можливі трансформації: часто «ідеалісти», особливо якщо вже набули сякої-такої популярності, вирішують вигідно збути кілька своїх ідеалів і собі підзбирати купку золота й трохи інших активів. Трапляється й навпаки: колишній безвідповідальний комік стає вдумливим стендапером, що донатить на автівки ЗСУ.
Звісно, через війну й вторгнення в нашій спільноті це протистояння нині особливо загострене: викритим корупціонерам не пробачають, не викриті лякаються й зменшують відсоток відкату, а ідеалістів щодня більшає. Відчуття цінності окремої людини (що і є гуманізмом) у нас посилюється обернено пропорційно до знецінення особистості «за порєбриком», з-за якого безликих «мобіків» посилають і далі пачками під удари касетних боєприпасів. Ми точно проти цинізму Realpolitik, ми за нову щирість, яку, здається, добре засвоїло наймолодше покоління, народжене вже в цьому сторіччі.
Утім, поруч небувалої солідарності, яку сьогодні все ще демонструє наша спільнота, й ідеалізму, який її живить, ми не можемо ігнорувати тривогу, що нервово пульсує в надрах нашого політичного несвідомого.
Після Революції на граніті ми були впевнені в близькому розквіті нашої держави, а отримали бідні дев'яності; після Помаранчевої нам здавалося, що от тепер точно все буде по-новому, але вже за рік в парламенті всі пересварилися й почали дбати лише про своє; після Революції гідності на якийсь час навіть перестали брати хабарі й допустили до влади молодих ініціативних, проте й той імпульс згас, попри те, що ворог уже брязнув зубищами й відхапав, що зміг з першого разу заковтнути.
Вторгнення протверезило демагогів і струснуло всіх — нація, консолідована від Київських пагорбів до найдальших емігрантських громад у далекому закордонні — такого ще точно не було ніколи. Тому так хочеться, щоб сьогодні, коли розповзається зневіра, й особливо потім, після переможного завершення війни, ми не втратили чуття оцієї єдності, не забули про ідеали свободи й гуманізму, за які кожні п'ять хвилин помирає хтось на фронті.
Бо ж світ, знаєте, дивиться на всі трагедії ближчих до нас років — Сирія, Україна, Судан, Ізраїль — дещо відсторонено. Звісно, треба ламати чергову «вісь зла»… але ж не коштом зростання податків і цін на бензин! Колись, на якійсь конференції в дев'яностих, у Славоя Жижека запитали, як він може тут виступати, якщо в його країні війна. А він запитав у відповідь: «А як ви можете проводити конференції, якщо десь у світі війна?».
Світ змирився зі станом belli constantis та розглядає і далі його крізь різнокольорові скельця постмодерних окулярів. Добре, що військові — а нині їхній час — думають дещо конкретніше: здається, вони трохи оговтують своїх політиків. Тому найбільше надії дають не зустрічі з лідерами «глобального Півдня», а наради в Рамштайні.
Колективний Захід нині й справді воює. Проте робить він це приблизно так, як гросмейстер на сеансі одночасної гри: не біда десь і програти — головне, щоб виграти на більшій кількості дошок. Нічия теж прийнятний варіант, бо потім усе одно фуршет. Концепція великої шахівниці приваблива, але якщо постмодернізм нас чогось і навчив, то це відсутності тотальності: більше немає однієї шахівниці, на якій вирішиться все. Можна додати ще й той похмурий прогноз, що гра не закінчиться одномоментно, — гіпотетичний поєдинок на багатьох дошках триватиме дуже-дуже довго.
Ми щонайменше повинні змиритися з перспективою, що впродовж нашого життя, довшого чи коротшого, RU24022022FASH21 проблема існуватиме — скільки б клаптів (лаптів?) не відпали від того монстра вже найближчим часом. Бо, бачите, світ так гарно заспокоївся після розпаду Союзу, а які святкування були на руїнах Берлінської стіни! Голови гідри відростають повільно, але вони таки відростають. Що ж, західні демократії тепер нагадують спілку ахейців (головне тільки, щоб Агамемнон знову не посварився з Ахіллом), а нам, здається, уготована роль Троянського коня — і Троя горітиме, і якась їхня болотяна Кассандра провістить їхню загибель. Головне — потім знову ж не пересваритися через гори трофеїв і повернутися щасливо розбудовувати власну Ітаку.
До речі, як воно велося там на Ітаці після того, як Одіссей повернувся й розправився з усіма корупціонерами? На що нам уже сьогодні варто звернути увагу, якщо йдеться про те справжнє людське?
Продовження незабаром.
Ростислав Семків
15 Липня 2024, 13:03