Талановитий, знаменитий і дуже скромний
Як Володимир Іваскж здобув велику славу й чому потрапив у немилість радянської влади?
4 березня минає 75 років від дня народження Володимира Іваскжа - відомого українського композитора та поета, автора безсмертної "Червоної рути". Уродженець Буковини, він популяризував український фольклор і українську пісню на весь світ. За це потрапив в опалу тодішньої радянської влади, яка не знайшла іншого способу пригасити славу композитора, як просто його знищити. Про цікаві факти із життя митця нам розповіла Наталія Мороз, виконувачка обов'язків директора Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка.
— Ми знаємо Володимира Івасюка як композитора й поета. Які ще таланти він мав?
— Володимир Івасюк — багатогранна особистість. Він поет (спершу писав власні тексти пісень, згодом співпрацював з авторами), композитор, аранжувальник. Мав хороші вокальні здібності. Володимир не дуже любив виносити на загал свої спроби виконання пісень. Свого часу режисер чернівецького телебачення Василь Стріхович пожалкував, що стер на прохання Івасюка багато записів виконаних ним пісень (Володимир переймався, чи, бува, десь не сфальшивив, та насправді дуже гарно співав). Крім того, він був хорошим фотографом — не лише гарно фотографував, а й власноруч виготовляв світлини. І дуже гарно малював - пейзажі та портрети.
— Коли у Володимира Івасюка проявився хист до музики?
— Володя пішов на навчання до музичної школи, коли йому було лише п'ять років. Він був першим учнем музичної школи у Кіцмані. Для того, щоб цю школу відкрили, батько Володимира, Михайло Івасюк, збирав підписи батьків. Володя на той час уже вмів читати, а писати — ще ні. Тож перший нотний зошит він вів разом із батьком, тобто під диктування сина батько виконував домашнє завдання. У музичній школі хлопчик навчався гри на скрипці.
Потім Володя вступив до Київської музичної школи для обдарованих дітей. Його скерував туди вчитель Юрій Візнюк. Діти, які закінчували цю школу, гарантовано вступали до консерваторії. Володимир вчився там за спеціальністю альт, щоправда, лише одну чверть.
Коли він приїхав після першої чверті додому, то батьки на вокзалі не впізнали сина — хлопець (йому тоді було 14 років) схуд на вісім кілограмів, у нього була чорна від багатогодинної гри на скрипці шия. Батьки вирішили, що Володя більше до Києва не поїде. Він ображався на них, казав, що втече. Але батьки заманили його повторним навчанням у Кіцманській музичній школі, цього разу — по класу фортепіано. Тож Володя відновив навчання у середній школі в рідному місті та ще раз пішов до музичної. До речі, у середній школі він вчився дуже добре й отримав би золоту медаль, якби не один прикрий випадок.
— Який?
— У десятому класі він з друзями гуляв у сквері, і хтось жартома закинув кашкета на гіпсовий бюст Леніна. А коли полізли знімати того кашкета, бюст виявився незакріпленим, впав і розбився. Друзі, серед них була й одна дівчина, злякалися і втекли. їх згодом знайшли та затримали. Хлопців поголили під нуль, призначили виправні роботи — копати траншеї.
Стояло питання про те, що Володимира відрахують зі школи, з лав комсомолу, позбавлять атестата. Врешті, справу вдалося залагодити. Але в атестаті Івасюка з'являються четвірки за поведінку, з історії СРСР та суспільствознавства...
— Як так вийшло, що хлопець, який захоплювався музикою, після школи вирішив вступати до медичного університету?
— Насправді Володимир музики не полишав. Після закінчення школи він навчався у Чернівецькому музичному училищі (згодом — у Львівській консерваторії). Паралельно подав документи до медичного університету. Батьки вважали, що треба здобути професію, яка дозволила б заробити на хліб і до хліба.
Але тут йому завадила та сама історія з бюстом Леніна. Володимир Івасюк блискуче складає іспити до медінституту й фактично вважає себе студентом. На лінійці ж оголосили, що його відрахували з лав студентів (бо в автобіографії він начебто не вказав про випадок із бюстом Леніна). Зрозуміло, що тут "добрі" люди "допомогли". Тому Володимир пішов працювати на завод "Легмаш". Лише через рік, отримавши рекомендацію від заводу, Івасюк став студентом медінституту.
— Коли Володимир Івасюк став відомим і як він ставився до широкого визнання?
— На всю Україну його пісні "Червона рута" та "Водограй" прозвучали у вересні 1970 року з Театральної площі Чернівців у передачі “Камертон доброго настрою" — виконавцями були сам Володимир Івасюк та Олена Кузнєцова.
Згодом на весь Радянський Союз прозвучала "Червона рута" у виконанні Назарія Яремчука, Василя Зінкевича та Володимира Івасюка на телефестивалі "Пісня-71", а "Водограй" — на "Пісні-72" у виконанні ВІА "Смерічка" (солісти — Назарій Яремчук і Мирослава Єжеленко, керівник — Левко Дутківський). Із піснею "Водограй" Софія Ротару перемогла на міжнародному фестивалі "Сопот-74".
Володимир Івасюк був дуже скромним. Ніколи не зазнавався, нічим не хизувався. Навпаки, завжди був вдячний своїм виконавцям, всім, із ким співпрацював.
— Чому радянська влада так боялася Івасюка?
— Очевидно, їй не подобалося те, що українська пісня авторства Володимира Івасюка здобула прихильність широких мас. У радянський час тих, хто виходив за певні межі популярності, намагалися "приструнити".
30-річний Володимир Івасюк зник 24 квітня 1979 року — вийшов з дому (на той час жив у Львові) і не повернувся. Знайшли його 18 травня повішеним у Брюховицькому лісі.
Радянська влада намагалася зробити з Івасюка самогубця, але в цю версію ніхто не повірив. У день похорону, 22 травня, було шалене велелюддя. Незважаючи на те, що в усіх організаціях та на підприємствах були призначені збори — комсомольські, партійні, профспілкові. Влада хотіла заборонити людям піти на похорон, а насправді він перетворився на несанкціонований мітинг.
Наталія ВАСЮНЕЦЬ
"Експрес" № 9 (10772) 29 лютого — 7 березня 2024