"Нас не треба жаліти. Жалість вбиває"
Деякі українці не завжди коректно реагують на тих, хто зазнав ампутацій чи інших травм війни. Чому та як це виправити?
Ледь приховані зневажливі чи навпаки-підкреслено співчутливі погляди, невдалі спроби надати допомогу. Це реальність, з якою стикається чимало військових та цивільних, які внаслідок важких поранень зазнали ампутацій.
Тригерить, коли хтось під час розмови каже: "Одужуй", зауважує військовослужбовець Олексій Попович. — Я зазнав численних травм, зокрема ампутації руки на рівні плеча. Навчаюся обслуговувати себе однією рукою, інші — вчаться ходити на протезі. Ми не хворі! А буває, що хтось, побачивши мене, відводить погляд, інші розглядають із цікавістю: мовляв, чи не привиділось, що у нього немає руки? Дуже часто бачу в очах людей жалість. А нас не треба жаліти! Жалість вбиває.
— Через ампутацію двох ніг наразі пересуваюсь у кріслі колісному, — розповідає Віктор Чонговай. — Не раз бачив, як на мене тицяють пальцем чи скоса дивляться. Суспільство, вочевидь, що не готове до сприйняття таких, як ми.
Часом люди підходять до військових на протезах і пропонують гроші, — каже Дмитро Устименко. — Та краще задонатьте. А якщо хочете допомогти, просто спитайте, чи потрібна допомога. Нерідко військових намагаються нагодувати. Це приємно, але не завжди доречно.
— Чому, на вашу думку, деякі люди так реагують? І якою мала би бути правильна реакція?
— Щоб адаптуватись до нових реалій, потрібно декілька років, і це — нормально, впевнена кандидатка психологічних наук, членкиня Українського союзу психотерапевтів Ганна Яворська.
Проведу паралель: не так давно в українських школах почали вводити інклюзію, і на перших порах чимало батьків були проти, аби поряд з їхніми дітьми навчались діти з певними вадами. Це при тому, що у розвинутих країнах таке вважається нормою.
Але ситуація поволі змінюється, ми рухаємось у європейському напрямку. На жаль, людей, які зазнали травм війни, ставатиме все більше, і йдеться не лише про військових, але й про цивільних, зокрема дітей. Це важкий виклик. І українському суспільству потрібен час, щоб його подолати.
А бажання допомогти — нормальне, адже йдеться про співчуття, прояв емпатії та людяності. Але при тім дуже важливо спершу сказати такій людині: "Я можу допомогти. Чи вам це потрібно?"
— А як саме рідні підтримувати близьких із ампутаціями?
Г. Яворська:
— Передусім важливо, аби самі люди, які зазнали ампутації, відгорювали й прийняли той факт, що тіло змінилось. "Інвалідність" у перекладі означає "неможливість". При тім розрізняють фізичну й психологічну інвалідність. Важко адаптуватись саме тим, хто психологічно не може змиритись з таким обмеженням. Тому спершу важливо відгорювати й прийняти обмеження, а тоді заново познайомитись зі своїм тілом.
А ще раджу рідним та друзям тих, хто зазнав ампутацій: не применшуйте їхніх можливостей! Створіть їм зручний простір, зважаючи на. їхні побажання і поради лікарів. І ще. Раджу уникати розмов про те, як було колись. Відпустіть це, так більшість не буде. Буде інакше, то у відновленні допоможуть плани на майбутнє.
Якщо особа з інвалідністю мотивована і має належну підтримку з боку рідних і друзів, невдовзі вона не лише соціалізується, але й знайде шлях для подальшого розвитку. Є чимало прикладів, коли військові після ампутацій повернулись на службу й стали інструкторами, або взяли участь у паралімпійських іграх та показують найвищі результати.
А тим, хто зазнав травм війни, раджу не закриватись у собі. Варто поширювати відео про свої досягнення, розказувати про новий досвід, стосунки.
— Окреме питання щодо реакції дітей — як їм варто пояснювати, що саме відбулось з людиною, яка зазнала ампутації?
Д. Устименко:
— На вулиці діти нерідко цікавляться виглядом незвичних для них протезів. Тоді як батьки часто смикають дитину, відводять у бік, просять говорити тихіше. Як на мене, батьки мали б пояснювати, що люди втрачають кінцівки, бо в країні — війна. І що надалі таких людей, як ми, буде все більше.
В. Чонговай:
— Вважаю, що вже в дитячому садочку потрібно пояснювати: деякі люди втратили ногу чи руку, але вони - нормальні!
Г. Яворська:
— Для дітей важливо мати план дій. Варто їм пояснювати, що, наприклад, згодом у цієї людини з ампутацією буде залізна рука чи нога (протези), вона стане "трансформером". Тоді дитина швидко заспокоїться, адже знатиме, що буде далі.
Додам, що в нашій країні чимало спільнот та організацій для дітей з інвалідностями. З професійного досвіду знаю, що батьки таких діток воліють відокремлюватись від інших і проводити час у своєму закритому середовищі. Тоді як дітям потрібна інтеграція у суспільство. Тому раджу не боятись виходити на майданчики, щоб такі діти знаходили собі друзів. Повірте, вони знайдуть спільну мову.
Світ буде змінюватись. Темі інклюзії нині присвячують дитячі книжки, виготовляють ляльки з інвалідністю. У прокаті навіть з'являються фільми, в одному з яких супергеройкою є дівчинка з ампутованою ногою.
Лариса ПЕЦУХ
"Експрес" № 7 (10770) 15 — 22 лютого 2024