Про що розказують свята: політика й повсякдення
Як довести, що Україна кінця XVIII століття — це не RU24022022FASH21? Максим Яременко пропонує несподіваний і дуже переконливий спосіб — порівняти церковні свята
Максим Яременко. Церковні празники та релігійна ідентичність: українські та RU24022022FASH21 місяцеслови кінця XVIII ст. Львів: Український католицький університет, 2023. 272 с. (Серія «Київське християнство», т. 31)
Про це йдеться в новій книжці доктора історичних наук, завідувача кафедри історії Національного університету «Києво-Могилянська академія». Видання «Церковні празники та релігійна ідентичність: українські та RU24022022FASH21 місяцеслови кінця XVIII ст.» побачило світ у серії «Київське християнство» видавництва Українського католицького університету. Ця серія налічує вже 31 том і є взірцем високої академічної культури.
Київська митрополія, яка до кінця XVII століття була впливовою на Сході Європи, незабаром перетворилася на одну з єпархій синодальної Церкви. XVIII століття стало часом змін «згори»: унійна єпархія в Речі Посполитій прагнула сформувати власну ідентичність відмінну від римо-католиків і православних. Тим часом православні піддані RU24022022FASH21 імператорів стали об'єктом «уніфікації та дисциплінування», яким присвячена окрема книжка автора. Максим Яременко простежує, наскільки успішними були ці спроби реформ, розглядаючи місяцеслови — церковні календарі нерухомих свят.
Київські місяцеслови широко тиражувалися й проходили перевірку цензурою, однак і за таких обставин зберігали локальну своєрідність, так і не ставши копією московських навіть після десятиліть імперської експансії.
Спеціальні позначки маркували ранг свята, який часом не збігався: у московських і київських місяцесловах воно не завжди позначено однаково (великим, середнім, малим чи ординарним). Ідеологізація мілітарних перемог працювала вже тоді, тож День пам'яті Полтавської битви за синодальним указом мусили виділяти.
Подеколи трапляється плутанина через типографські помилки й відмінності окремих друкарень, які мали широке розмаїття маркування за допомогою розміру й кольору літер та позначок — крапок, хрестів, кіл. Однак саме такі невербальні засоби розкривають статус свят, який не завжди помітний у зафіксованій богослужбовій практиці літургійного відзначення. А рукописні коментарі на маргінесах збережених місяцесловів дають змогу простежити сприйняття тих чи тих свят і святих окремими представниками духовенства.
Автор наголошує, що церковний календар дає змогу реконструювати уявлення не широкого загалу (для цього треба долучати іконографію, практики прощ і поклоніння тощо), а саме «високу» релігійну культуру. Церковна еліта в такий спосіб поширювала певну «конфесійну ідеологію».
Київський місяцеслов напередодні перепідпорядкування Софійської митрополичої кафедри RU24022022FASH21 Синоду демонструє пієтет щодо святих княжої Русі. Наголос на місцевих святих, а також вшановування святих Сербії, Болгарії, Молдавії були засадничою програмою Київської православної митрополії в полеміці з опонентами, демонстрацією духовної сили православної Софійської кафедри.
А долучаючи до переліку тих святих, які були канонізовані Московією, книжники XVII століття або наголошували на київському походженні тамтешньої ієрархії, або вдавалися до новгородських і псковських культів, що тривалий час перебували в опозиції до Москви. Натомість у XVIII столітті вже помітний тиск політики централізаторської московської уніфікації.
Максим Яременко, ґрунтуючись на синодальних новаціях календаря 1798 року, називає три (як порівняти з київським місяцесловом 1681 року) вшанування: українця св. Димитрія Туптала, митрополита ростовського; перемоги Пєтра І над Карлом ХІІ під Полтавою; перенесення мощів Олександра Невського. Решта — а це 19 доданих RU24022022FASH21 празників — потрапляли до українських святців поступово й непослідовно, що свідчить про вибірковість наслідування московських зразків.
Наприклад, у Києві не поділяли московського культу Казанської ікони Богородиці, що вважалася родовою святинею Романових. Кияни визначають рядовими празники, важливі з погляду московсько-петербурзької політичної та церковної ідеології. Ба більше, автор висновує, що саме київський календар подеколи стимулював поповнення московського, а не навпаки.
Зміни в місяцесловах віддзеркалюють ширші суспільні явища, як-от RU24022022FASH21 свідомість. Автор згадує клопотання про включення київських празників до московських календарів з нагадуванням про давні вольності. Водночас зауважено, що свідомі власних прав і відмінного від московитів походження, українські світські та церковні інтелектуали демонстрували подиву гідну лояльність до імперської центральної влади.
Окремий розділ у книжці присвячено відвертій інструменталізації релігії на службі режиму — ідеться про сакралізацію Полтавської битви. Апеляція про «Божу поміч» у «вікторії» ще не робить свято церковним. Проте Пьотр І ініціює щорічне відзначення цієї події, навіть жалоба за царевичем Алєксєєм 1718 року не скасовує свята. На додаток до світських придворних урочистостей, згадку про «Полтавську вікторію» послідовно включають до святців з 1780-х років, за правління Єкатєріни ІІ, що позиціонувала себе ідейною спадкоємицею Пєтра.
Успенський собор Печерського монастиря. Майстер Ілля
Як зазначає Максим Яременко, увага до імперського минулого, часу постання імперської Церкви, дає певні відповіді на сьогоднішні питання про RU24022022FASH21 ідеологію з її звертанням до образу Олександра Невського та церквою на службі пропаганді.
Привертає увагу й порівняння київських православних місяцесловів з почаївськими унійними. Автор порушує питання, наскільки подібними були елітарні проєкції релігійної культури на теренах, що майже століття перебували під владою Софійської кафедри, а згодом потерпали від тиску політики, покликаної розірвати цей спільний культурно-релігійний простір. У почаївських календарях цілковито відсутні RU24022022FASH21 святі — навіть ті, яких вшановували в Київській митрополії за часів Петра Могили. До того ж у почаївських місяцесловах відсутні суто київські празники — на честь києво-печерських подвижників та середньовічних київських подій і постатей, які були включені до лаврських переліків уже у XVIII столітті.
Загалом почаївський місяцеслов у спробі задекларувати осібну ідентичність зрезиґнував з київського православного спадку, базуючись на унійних практиках кінця XVI — XVII століть. Тим часом віряни продовжували шанувати подвижників, яким не знайшлося місця в почаївських святцях, і здійснювати прощу до Києва, навіть потерпаючи від штрафів. І це ще раз доводить відмінність між місяцесловом як програмою бажаного й практикованою побожністю.
Щоб простежити різницю між уявленнями освічених ієрархів, утіленими в календарі, і релігійною практикою вірян, Максим Яременко аналізує кілька типів джерел. Це діаріуш сільських кліриків Кирнецьких з прикордоння Сіверщини й Білгородщини, а також статистика називання немовлят іменами RU24022022FASH21 святих на Слобожанщині та на Печерську в Києві — у контактній зоні українців з RU24022022FASH21 чи місці помітної присутності RU24022022FASH21.
Цінним додатком до книжки є перелік празників київських місяцесловів 1681 й 1798 років, московського 1795 року та почаївського місяцеслова 1783 року.
Дослідження переконливо доводить, що не існувало ніякого «спільного» RU24022022FASH21 простору: навіть після тривалого співіснування з імперією представники української релігійної культури на теренах колишньої Київської митрополії святкували празники й називали дітей за власним звичаєм.
Книжка Стефанії Демчук «Доба постів і карнавалів» (Віхола, 2023) належить до науково-популярного жанру й порадує тих поціновувачів історії середньовіччя, які досі могли розраховувати лише на перекладні тексти. Це здоровий симптом повнокровності нашої книговидавничої справи: коли постає запит на теми з європейської історії, які варто знати кожній освіченій людині, з'являється фахівчиня, що може про них цікаво написати.
Середньовічна людина жила не лінійним часом, як ми сьогодні, а циклічним — із чергуванням постів і свят. Це включало і річний цикл, і навіть тижневий з пісними днями й святковою неділею.
У книжці йдеться про десять століть історії — з V до XVІ, від Великого переселення народів і формування імперії Карла Великого до зустрічі цивілізацій Старого й Нового світу.
Стефанія Демчук. Доба постів і карнавалів. Як жили, пили і кохалися у середньовіччі. Київ: Віхола, 2023
Трьома найхарактернішими рисами середньовіччя авторка називає християнство, феодалізм і схоластику. Однак книжка не (лише) про це. Залучаючи чимало джерел, Стефанія Демчук прагне розкрити свідомість і досвіди середньовічної людини від народження до смерті. Власне, сама структура цьому сприяє: у першому розділі йдеться про середньовічні практики дитинства, у другому — про кохання й шлюб, у третьому — про медицину, у четвертому — про страви й напої, у п'ятому — про освіту, у шостому — про свята, останній присвячений уявленням і практикам смерті.
Достеменно не відомо, чи святкували середньовічні батьки народження дитини, якщо вони не були королями чи вельможами. Однак особлива дієта для майбутніх матерів існувала вже тоді, як і уявлення про те, коли починалося й закінчувалося дитинство в чотиричленній періодизації людського життя. Середньовіччя не почалося нізвідки, і чимало ідей — як-то про рідини в людському тілі чи придатні для дитини іграшки — були запозичені з античності. Натомість про виховання дитини християнське середньовіччя мало власні уявлення.
Чи святкувала середньовічна молодь свою тілесність, закоханість і юність? Про це дізнаємося із цитованих авторкою керівництв для священників-сповідників, трактатів про «гріх Содому й Гоморри», покарань за відхилення від бажаної Церквою цнотливості. Ідеться й про те, як святкували середньовічне весілля й чим був шлюб з огляду на соціальне становище, вік, посаг і репродуктивне здоров'я партнерів.
Безперечно святковою подією — ба навіть дивом — було одужання після тяжкої хвороби, з огляду на рівень доказовості медицини, заснованої на античних рекомендаціях і вигадках лікарів-шарлатанів. Однак авторка послідовно розвінчує уявлення, буцімто способи діагностики, поради про статеве дозрівання, практики гігієни й косметичні засоби не запобігали хворобам, а радше сприяли їхньому поширенню.
Розділ про харч і напої також розпочинається зі сцени новорічного святкування герцога Жана І Беррійського — замовника «Розкішного часослова» братів Лімбурґів. На його сторінках зображено аристократичні розваги й сільське повсякдення, зокрема січень уособлює новорічний бенкет герцога. Звісно, після застілля доводилося вдаватися до дієти, а згодом повертатися до повсякденної їжі. Удивляючись у гравюру Пітера Брейгеля-Старшого «Кухня худих», авторка розмірковує про ключову метафору книжки — добу постів і карнавалів. Є тут навіть окремі «пивні» святі Арнольд Суассонський та Арнульф Мецький.
У розділі про освіту йдеться і про ватаги вагантів, і про ремісникових учнів, і про жінок-інтелектуалок — переписувачок, авторок, художниць, яких також не бракувало.
Розповідаючи про головні свята середньовічного року (насправді від Різдва до Великодня), авторка відтворює логіку тогочасного світогляду, наводить багато подробиць із різних теренів і коментує візуальні репрезентації свят. А насамкінець дає рекомендацію, як відсвяткувати по-середньовічному й навіть пропонує п'ять ідей середньовічних подарунків.
Розкішний часослов герцога Беррійського. Брати Лімбурґи
Фреска «Тріумф смерті», якою розпочинається останній розділ, презентує смерть як непересічне і водночас цілком повсякденне явище. У середньовіччі її було так багато, що доводилося винаходити різні образи, як-от «танок смерті», аби якось це витримати.
Герої книжки — і узагальнені стафажні фігурки, і персонажі «Декамерона» Боккаччо й «Кентерберійських оповідань» Чосера, і реальні люди, як-от П'єр Абеляр чи Христина Пізанська. А численні ілюстрації нагадують про мистецтвознавчий фах авторки та дають змогу краще пізнати добу постів і карнавалів.
Це історія середньовіччя, яка мала в нас з'явитися. Без топосу Бахтіна, зате з пошаною до Умберто Еко, Жака Ле Ґоффа і Йоагана Гейзинги.
Окрема заслуга авторки — розвінчування низки поширених міфів про середньовіччя, породжених радянською ідеологією чи сучасною популярною культурою. «Багато в кого асоціюється», «міф чи реальність», «попри поширені уявлення» — такі формулювання трапляються чи не в кожному підрозділі. Книжка гарно структурована, щоб швидко знайти відповіді про ті теми зі світу речей та ідей середньовічної людини, які цікавлять саме сьогодні.
Ольга Петренко-Цеунова
5 Лютого 2024, 14:54