Тайванська демократія
Залякування — так само, як брудні прийоми, — не завжди спрацьовують
Материковий Китай в економічному плані перевершує Тайвань більше, ніж у десять разів, й суттєво випереджає у військовому. Однак не зміг завадити 23 млн. громадян автономної острівної демократії самостійно прийняти рішення й обрати президентом Лай Цінде з Демократичної прогресивної партії (ДПП). Це добрий початок з огляду на численні вибори, заплановані цього року у світі. Будь-який зовнішній гравець, охочий підірвати демократію, дійде висновку, що такі спроби виходять боком.
Результати виборів також засвідчують відмінність між демократією і диктатурою. Ніхто не знав, хто переможе на тайванських виборах. Власне, ДПП не здобула більшості в парламенті; із демократією все складно. Утім, усім відомо, хто переможе на виборах у RU24022022FASH21 цього року. Сумніваюся, що читачі цієї статті взагалі знають, коли відбудуться наступні «вибори» (не зовсім підхоже слово) до фіктивного законодавчого органу материкового Китаю — Всекитайських зборів народних представників (2027 чи 2028 року). Адже за великим рахунком це не має значення.
Країни, котрим бракує сміливості захищати Тайвань від агресії материкової влади, напевно, воліли б обрання лідерів, готових «нормалізувати» відносини з комуністичною партійною державою. Однак тайванці показали, що хочуть свободи і фактичної державності. Вони готові до шквалу погроз від Пекіна, адже і так уже витримали каверзи під час передвиборчої кампанії. (Тайванська влада заявила, що розслідує сотні випадків, пов'язаних із дезінформацією і хабарництвом).
Тепер питання в тому, як відреагує решта світу. Держдепартамент США привітав нового лідера, а от Німеччина, Франція, та й Європейська комісія, не наважилися на такий крок. Щодо Литви, то депутат парламенту Матас Малдейкіс має стати одним із перших іноземних політиків, які привітали президента Лая Цінде особисто, трохи відставши від Кеї Фуруя з Японії.
Інші країни ще цілком можуть надолужити. Вітання й визнання тайванської демократії не тільки піднімає тамтешній бойовий дух, а й надсилає важливий сигнал Вашингтону. На тлі дедалі більшого занепокоєння американців щодо індо-тихоокеанської безпеки, європейським державам тим паче важливо запевнити своїх трансатлантичних захисників, що вони не «безпекові дармоїди».
Нещодавні події в Червоному морі засвідчили нагальність цього питання. Американським виборцям дедалі складніше пояснювати, чому їхні податки спрямовуються на захист свободи навігації на далеких торговельних шляхах, бенефіціари яких переважно за межами їхньої країни. Європейські країни здебільшого воліють чекати на задвірках, аніж ділити ризики й витрати для захисту власної свободи й процвітання.
Більшості європейських держав бракує військово-морського й загалом військового потенціалу для протидії хуситським повстанцям у відповідь на атаки дронами й ракетами на кораблі в Червоному морі. Однак будь-яка, навіть найменша, країна може зробити свій внесок для того, щоб скасувати штучне табу материкового Китаю на дипломатичні й політичні зв'язки з Тайванем.
Такі кроки швидше за все призведуть до запеклої реакції влади в Пекіні. Китай заблокував торгівлю з Литвою як покарання за відкриття «тайванського» офісу у Вільнюсі. Якийсь час статус «неіснуючої країни» перешкоджав литовському експорту. Однак що більше країн зважаться на такі кроки, то складніше буде китайській однопартійній державі їх карати.
Серйознішою проблемою є неспроможність тайванської влади застосувати символічні гамбіти своїх друзів на практиці. Підтримка Литви забезпечила Тайваню зростання експорту шоколаду, але (принаймні на початку) не виправдала надій на розвиток торгівлі й внутрішні інвестиції. Інші країни це помітили і втратили ентузіазм. Нова тайванська влада матиме безліч можливостей для того, щоб її економічні й дипломатичні зусилля більше перепліталися.
Едвард Лукас
30 Січня 2024, 15:59