Український переклад: традиції та перспективи
8 грудня в межах Kyiv Book Weekend відбулася подія на тему «Український переклад: традиції та перспективи» за участю Богдани Романцової і Максима Нестелєєва
Зазначена тема нині надзвичайно актуальна, зважаючи на те, що в нас щороку виходить дедалі більше сучасної та не дуже зарубіжної літератури, але досі бракує осмислення й широкого обговорення минулого і теперішнього стану українського перекладознавства.
Учасники розмови розпочали з проблемного питання про закладення традицій нашого перекладу. Зрозуміло, що ще в часи Київської Русі більшість текстів перекладали з грецької чи латини, проте чи можна вважати ті твори саме перекладами, адже не існувало ще чітко вироблених настанов перекладацької науки, тому аж приблизно до кінця ХІХ століття побутувало так багато переказів і скорочених версій оригінальних творів.
Утім, важливо, що як основою більшості світових культур є Біблія, адаптована національними мовами, так і новітня українська література почалася, по суті, з перекладу «Енеїди» Вергілія, адже бурлескно-травестійна поема Котляревського, як він сам зазначав на обкладинці, — це саме «переложення» («перелицювання») римського автора. Цікаво, що пізніше Костянтин Думитрашко пише про «перештопання», коли видає свій переклад античної «Батрахоміомахії» (пародії на «Іліаду» Гомера) із соковитою українською назвою «Жабомишодраківка». Лише в часи романтизму переклад поступово стає повноцінною формою художньої творчості й починають викристалізовуватися його чіткі прийоми та правила.
Знаковою в цьому контексті була постать Пантелеймона Куліша, який багато зробив на перекладацькій ниві, але його ключовим проєктом став намір перекласти 27 п'єс Шекспіра, із яких він устиг зробити 13. На жаль, лише три («Отелло», «Троїл і Крессида» й «Комедія помилок») вийшли за його життя, тоді як інші надрукували з доволі суттєвим редагуванням Івана Франка. Як відомо, Каменяр не знав англійської мови, але це не завадило йому ретельно переробити переклади Куліша, що стало першим в українському контексті відомим випадком саме заочного естетичного конфлікту редактора й перекладача, адже до того перекладні видання здебільшого виходили без стороннього редагування.
Український дослідник Максим Стріха, монографію «Український переклад і перекладачі: між літературою і націєтворенням» якого часто згадували під час дискусії, уважає, що саме наприкінці ХІХ століття в нас з'являється перший професійний перекладач — Петро Ніщинський (Байда). Він вчився в Афінах, тож був прекрасним знавцем давніх мов, подав українською «Антігону» Софокла, «Одіссею» Гомера і шість пісень «Іліади». А вже у ХХ столітті, у роки Розстріляного відродження, коли багато наших митців перекладали, професійним тлумачем (тобто тим, хто займався лише цим) був Микола Іванов. Він працював із кількома мовами, зробивши українською, зокрема, «Мандри Гуллівера» Джонатана Свіфта, «Домбі й сина» Чарльза Дікенса, «Знедолених» Віктора Гюґо, «Вигадливого ідальго Дон Кіхота з Ламанчі» Міґеля де Сервантеса Сааведри тощо.
Тоді ж в Україні утворюється неформальне угруповання неокласиків, які всі перекладають від античних класиків до популярного тоді бельгійського поета Еміля Вергарена. Саме неокласики (Зеров, Рильський, Филипович, Клен і Драй-Хмара) створили незрівнянні взірці зарубіжної літератури, паралельно виснувавши кілька наріжних принципів того, як саме треба передавати елітарну літературу українською. І якщо раніше серед наших інтелігентів нерідко лунала думка про те, чи весь огром світової художньої культури варто пропонувати нашому читачеві, чи взагалі можна те все передати нашою мовою без втрат, то якраз у 1920-х роках українські митці блискучо переконують, що нашою калиново-солов'їною можна передати все.
Саме в неокласичному колі дебютував знаний пізніше перекладач Григорій Кочур. Кочур і Лукаш у радянський час стали символічними очільниками двох перекладацьких шкіл: класичної (умовно точніший переклад) і барокової (умовно художніший переклад). Цікаво, що зі школи Кочура вийшло багато відомих перекладачів, тоді як у Лукаша був лише один гідний спадкоємець — Анатоль Перепадя. І тут річ не так у відмінності методів, як у різниці темпераментів геніїв, адже Микола Лукаш не мав нахилів до вчителювання, на відміну від свого колеги й друга Григорія Кочура.
У ХХ столітті у світі остаточно утверджуються перекладацькі стратегії та підходи, з'являється повноцінна теорія перекладу, і в українських вишах відкривають кафедри й факультети, де вводять цю спеціальність. Якщо подивитися на асортимент видань у нинішніх книгарнях, то там ми побачимо багато перекладів, у яких, звісно, використано напрацювання попередніх українських тлумачів, зокрема всі багатства нашої мови, зафіксовані в старих «перелицюваннях». Після 2014 року, коли в Україні стався бум книговидання, вийшло вже чимало перекладених книжок, старих і нових, перелік яких поступово заповнює лакуни в українській культурі. Наприклад, ми вже маємо майже всю класику українською (за винятком «Пісні про Нібелунгів») і багато культових модерністських і постмодерністських романів, тож перспективи українського перекладацтва — лише позитивні. Із негативних нюансів є хіба що те, що нам бракує професійної критики перекладів, яка б давала змогу вдосконалюватися українським перекладачам, але це, переконаний, можна легко виправити, тому нас чекає ще багато прекрасних книжок різних літератур.
І, як зазначили учасники дискусії на Kyiv Book Weekend, справа лише за тим, щоб ці книжки мали якомога більше вдячних читачів.
Максим Нестелєєв
16 Грудня 2023, 11:21