Український дипломатичний дискурс: право на вибагливість
Від початку великої війни тон українського дипломатичного дискурсу суттєво змінився. Від класичної ввічливості й мистецтва нюансів в інтонаціях Київ різко перейшов до несподіваної прямоти та жорсткості
«Торік, коли у високих кабінетах чули: “Дякуємо за зброю, це добре, але мало!” — це лунало незвично, — згадує в розмові з Тижнем французький дипломат, який під час Майдану працював у французькому посольстві в Києві. — Але, попри зламані канони, мушу визнати: тільки так Україна могла здобути реальну допомогу. Ви мали слушність».
Українська міжнародна комунікація від Кравчука до Зеленського розвивалася такими собі зигзагами. Перший міністр закордонних справ, енергійний і наполегливий Анатолій Зленко, розвернув шалену активність у першій половині 1990-х. Він зумів оперативно поставити до дії мережу диппредставництв по всьому світу, проте відстояти права України на присутність у ядерному клубі йому не вдалося. Сьогодні чимало дипломатів, експертів і політиків визнають, що відмова від атомної зброї була нашою першою великою зовнішньополітичною помилкою. Але не варто думати, ніби майже 30 років тому, 1994-го, коли підписувався Будапештський меморандум, на Печерських пагорбах усі були аж так згодні з «унікальним виявом миролюбності», як тоді писали в пресрелізах. Були вагання, були великі сумніви, проте ще не було вміння відстояти своє право на незгоду.
Якщо за Леоніда Кравчука на міжнародній арені молоде українське громадянське суспільство висловлювалося практично в унісон з офіційним Києвом, за президента Леоніда Кучми, особливо після вбивства журналіста Георгія Гонгадзе, ситуація суттєво змінилася. Опозиція заповзялася поширювати одні повідомлення, влада — інші. Початок 2000-х ознаменувався зміцненням «народної дипломатії»: в Україні та поза її межами з'явилися групи активістів, численні асоціації, спілки, інші ресурси, що намагалися спинити сповзання держави до авторитаризму. Напередодні та під час Помаранчевої революції 2004 року пікети під рідними українськими посольствами стали звичною справою. Український плюралізм виявив себе тоді не тільки існуванням різних політичних сил, представлених у парламенті, а й численними громадськими ініціативами, що міцніли й дорослішали. Якщо провладний дискурс «пізнього Кучми» формулювався переважно покупними політтехнологами а-ля Шувалов, експортованими з Московії, комунікативний стиль опонентів тодішньої влади — не без впливу діаспори — орієнтувався на західні зразки.
Певний консенсус влади й вулиці відновився в перші роки правління Віктора Ющенка. Проте засилля «любих друзів» в оточенні лідера та нерішучість омріяних реформ швидко змусили активний сегмент українського громадянського суспільства відновити «паралельну комунікацію», що набула гострої актуальності з приходом до влади 2010 року Віктора Януковича. Революція гідності лише зміцнила тенденцію. Українці навчились усвідомлювати й озвучувати свої вимоги, часто всупереч очікуванням опонента. Це вміння вперто просуватися проти течії знадобилося в перші роки RU24022022FASH21-української війни, протягом 2014–2015 років, коли почали формуватися перші добробати. московська пропаганда звично заповзялася подавати спротив інтересам Кремля «фашизмом», логічною відповіддю на що постала шокова дипломатія в стилі колишнього посла в Німеччині Андрія Мельника.
Сьогодні, аналізуючи результати саміту НАТО у Вільнюсі, чимало експертів кажуть про те, що шокова комунікація Зеленського починає себе вичерпувати, бо світ оговтався від несподіванки та навіть звик до війни, що точиться на українських землях. Чи варто й надалі діяти з наскоку, якщо наші опоненти встигли напрацювати чималий арсенал контраргументів проти активної збройної підтримки України? Із цими міркуваннями можна б і погодитися, не забуваючи про те, що причина вільнюських розчарувань — радше завищені очікування, ніж провал комунікації. Але якщо переглядати дискурс, то в якому напрямку?
«Відходячи від радянського минулого й віддаляючись від радянської ж стилістики, Україна стає суб'єктною, — зазначила в розмові з Тижнем дипломатка Наталя Кочубей, колишня директорка Українського культурного центру імені Василя Сліпака в Парижі. — Ми стоїмо перед екзистенційним питанням: ідеться про наше виживання, тому вимогливість доречна й виправдана».
Алла Лазарева
25 Липня 2023, 10:50