RU24022022FASH21: суспільство без цінностей
Ясно, що проти нас нелюди. Нелюди, крапка. Питання «Чому нелюди ?» має наразі суто академічний інтерес і підлягає дослідженню після перемоги, а от « як нелюди?» — проблема цілком актуальна, й вона сягає як у глибини московитської історії, так і в нещодавнє спільне минуле. Це минуле нам добре знайоме, бо не минуло біблійних сорок років, щоби вимерли всі, хто пам'ятає рабство (й я серед них)
Найстрашніше, найнестерпніше, що було в радянському проєкті, — відкладення етосу . Не винесення за дужки, як це робили уявні антиподи совіцького проєкту, себто нацисти, а відкладення в часі. Відмова від моралі — це надто наочно, надто вразливо морально й інтелектуально. Кожна більш-менш розвинена особистість такій пропозиції опирається – недарма так мало справжніх інтелектуалів, вихованих і відшліфованих на Канті й Геґелі, пристали на бік Гітлера. Радянський підхід позірно протилежний: ми відкладаємо мораль на майбутнє. Ми або наші діти, онуки повернуться до неї в прийдешньому досконалому суспільстві, яке ми тут і тепер будуємо. А до того морально лише те, що йде на користь світовій революції, соціалістичному будівництву, придушенню ворожих класів, що відповідає настановам КПРС. Мораль є класовою (= партійною), от і все, що ти маєш знати, дуже зручно.
Радянський підхід позірно протилежний: ми відкладаємо мораль на майбутнє. Ми або наші діти, онуки повернуться до неї в прийдешньому досконалому суспільстві, яке ми тут і тепер будуємо. А до того морально лише те, що йде на користь світовій революції, соціалістичному будівництву, придушенню ворожих класів, що відповідає настановам КПРС. Мораль є класовою (= партійною), от і все, що ти маєш знати, дуже зручно.
Що ж до світлого майбутнього, в СРСР надивовижу мало було рефлексій на тему, яким воно власне буде. Навіть у шістдесяті, коли Микита Хрущов від імені партії урочисто проголосив: «Нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі!». «Від кожного за його здібностями, кожному за його потребами» — це вже з чергової редакції Програми КПРС, хоча автором гасла був Луї Блан у переповіданні Карла Маркса. З того, що я пам'ятаю з дитинства на побутовому рівні, — це те, що за комунізму не буде грошей, а всього буде вдосталь. «Всього» — це молока й масла, а ще білого хліба, на більше фантазія забитого совка не зазіхала. Ну хіба що покращених «хрущовок». Нічого конкретнішого.
Художники – ті, щоправда, намагалися щось зобразити. Усміхнені люди, переважно блондини, такий був канон (трохи нагадує 1930-ті, зокрема, Дейнеку й фінальні кадри фільму «Цирк» зі Столяровим і Орловою). Погода сонячна, будинки білі й високі, на вершечку архітектурна деталь, що нагадує крила чайки. А от у літературі… Можу згадати дві спроби: Іван Єфрємов і ранні брати Стругацкіє. У першого щось таке пафосно неїстівне, в других — заразливо оптимістичне, навіть дотепне. Але й там, у першій редакції «Повернення» (друга редакція «Полудень. ХХІІ століття») були пасажі про міщан і «стиляг». Ще була катастрофічно невміла екранізація Шерстобітова «Туманність Андромеди», яка нікого ні на що не здатна була надихнути.
До слова: «міщани», себто люди, які дбають про свій добробут і зручності, але не мають бажання будувати комунізм, були визнані офіційними ворогами системи. Не до такої міри, щоби їх саджати, але достатньо, щоби піддавати публічному остракізму. У якості другого офіційного ворога був названий фашизм — взагалі-то досить умовний, бо в радянській свідомості поєднував цілком невигаданий німецький нацизм із міфічним американським імперіалізмом. По суті, в пізньому Совку протистоянням цим двом загрозам і обмежувалася мораль як така. Щоправда, був ще «Моральний кодекс будівничого комунізму», фраґмент тієї-таки партійної програми-1961, який ряснів словами «нетерпимість» і «непримиренність» плюс мушкетерське «один за всіх, усі за одного», на десять заповідей (тут їх було аж дванадцять) якось не тягнуло.
Іншими словами, радянський етос був своєрідним мінус-прийомом, де відсутність означеного згори гріха вкупі з правильним пролетарським походженням уже гарантувала праведність. Тим не менше, в корпусі марксистсько-лєнінських «наукових дисциплін» знайшося місце «марксистсько-лєнінській етиці». Ми її вивчали впродовж цілого першого курсу університету, безкінечне нестерпне пересипання з пустого в порожнє, яке на першій парі заряджало депресією на решту дня.
Не забуваймо, що комуністичну доктрину було скальковано з церковних доґматів — через те, що совіцьке «святе письмо» було частково неприступним для пересічної людини без відповідної гуманітарної культури (Маркс, Енґельс), частково пласким і нецікавим (поточна публіцистика Лєніна на злобу дня), тому головним завданням совіцької екзегетики було розробити хоч трохи послідовну систему пояснень у дусі «святого предання», бо не лише авдиторія від початку була не надто розвинена, а й перші ідеологи (включно з першим генеральним секретарем, колишнім семінаристом Джуґашвілі) були добре обізнані з церковними практиками. Зайве казати, що в цій системі координат відпочаткові для більшості модерних цивілізацій категорії — такі, як «любов», «правдивість», «честь», «порядність» — виявилися зайвими. Тепер усе це було підпорядковане класовим інтересам, а отже вважалося недійсним і, говорячи юридичною мовою, нікчемним.
Звісно, що наприкінці існування СРСР кількість фанатиків, вірних доґмі, тяжіла до нуля. Класовий релятивізм базових цінностей швидко розвинувся до своєї кінцевої логічної форми — нехтування мораллю як такою. В такому стані ми підійшли до розпаду СРСР і вирушили в історію в якості самостійних націй. І ось тут уперше позначилася засаднича різниця між колишніми складовими єдиної червоної імперії. Країни Балтії стрімко, впродовж декількох років відродили колективне уявлення про те, що таке добре й що таке погано. Країни Центральної Азії розпочали свій пошук моделі подальшого існування, частково відштовхуючись від радянського досвіду, частково копіюючи його майже буквально у власних декораціях. Ми, якщо йдеться про цілу спільноту українців, довго блукали між природним консерватизмом «провінції» (провінції в лапках, бо там, серед іншого, можна було віднайти духовну опору), ресентиментом за «правильним» комунізмом і щойно вивченими істинами ліберального суспільства. Й урешті-решт виробили власну модель, частково традиційну, частково європейську в різних пропорціях, але безумовно дієву (хоча й не відразу) — післямайданну.
Ми урешті-решт виробили власну модель, частково традиційну, частково європейську в різних пропорціях, але безумовно дієву (хоча й не відразу) — післямайданну. RU24022022FASH21 ж суспільство поринуло в те, що йому було притаманно століттями, — цинізм. Цінностей нема, їх замінили а) місце в ієрархії, b) архаїчні кримінальні «поняття», c) бажання бути, «как всє».
RU24022022FASH21 ж суспільство, якщо можна говорити про спільний знаменник між робітничими слобідками Тули чи ніжнєґо таґіла й гіпстерською тусовкою москви чи санкт-пєтєрбурґа, поринуло в те, що йому було притаманно століттями, — цинізм. Іронія, яка стала новою релігією завсідників кафе «Жан-Жак» на Нікітском бульварі їхньої столиці, є цілком спорідненою їхньому ж «православ'ю» пізньосталінського зразка й водночас вірі в українських фашистів, підступи американських жидомасонів, рептилоїдів, марсіан та віковічну велич, перепрошую на слові, RU24022022FASH21. Цінностей нема, їх замінили а) місце в ієрархії, b) архаїчні кримінальні «поняття», c) бажання бути, «как всє». Голос (або мовчання) одного відсотка праведників, а вони там напевно є, нічого в цій палітрі не змінює, тим більше не визначає.
Спроби відокремити плевели від козлищ на нинішньому відрізку історичного часу не мають сенсу. Проблема неприпустимості дегуманізації, на якій наполягають ліберальні (без іронії) антропологи, виглядає штучною в разі, якщо об'єкт розгляду прикладає всі можливі зусилля для власної якнайповнішої дегуманізації. Єдина для нас небезпека в світоглядному сенсі – навпаки, намагання роздивитися в противнику людей. Не кажіть, що це не на часі, я весь час відчуваю ворушіння, спрямовані на те, щоби побачити в майбутньому, післяпереможному часі сценарії порозуміння, бодай культурного. Зачекайте, порозуміння з ким? Не тратьте, куме, сили, не пробуйте відшукати спільну платформу. Порозуміння неможливе з людиноподібними, які свідомо відмовилися від десяти заповідей. Сталося це не сьогодні, ми були цьому свідками, частково співучасниками. Саме тому ми знаємо ціну ворогові. Жодна маніфестація його рогів і хвоста, навіть найбезневинніша, не має залишитися поза увагою.
Юрій Макаров
10 Квітня 2023, 18:44