Червоний імператор Сі приміряє на себе шати володаря світу
Сі Цзіньпін народився 15 червня 1953-го. Його батько — Сі Чжунсюнь, китайський революціонер, що належав до першого покоління керівників КНР
Чи стане Китай державою №1 у світі та які це може мати наслідки?
"Китай дозрів до світової гегемонії", "КНР прагне підважити лідерство США", "Китай готується скинути США з трону" — такі тези останнім часом чуємо дедалі частіше. Надто після оприлюднення Китаєм так званого мирного плану для України.
Аналітики кажуть: Сі Цзіньпін виступає у ролі "миротворця", щоб заявити свої претензії на участь в управлінні світовими справами. Задля цього головний комуніст Китаю, забувши про елементарну порядність у міжнародних відносинах, готовий навіть піти на союз з ядерною росією. Він улесливо називає путіна "дорогим братом" і заявляє, що зближення з країною-агресоркою є стратегічним вибором Китаю. У прагненні посунути з п'єдесталу США китайські комуністи обирають у свої союзники пітерських чекістів.
— Чи справді Китай готується до світового панування? Якими можуть бути кроки Заходу у відповідь?
— З'ясовуємо у розмові з директором Центру зовнішньополітичних досліджень ОПАД Сергієм Пархоменком, експертом-міжнародником Вадимом Трюханом та директором Центру дослідження проблем громадянського суспільства Віталієм Куликом.
— Наскільки обґрунтовані висновки про те, що Китай хоче стати країною №1 у світі?
В. Кулик:
— У Китаю є нова концепція Сі Цзіньпіна, яка звучить так: "Один шлях людства". Якщо прибрати політкоректність, це означає, що існує китайська цивілізація, а всі інші — це народи східних варварів, західних варварів, північних варварів. До цих варварів можна застосовувати різні методи впливу: з кимсь торгувати, комусь погрожувати, з кимсь вести економічну війну і так далі.
Китай не зацікавлений у жодних тривалих союзах, не бере на себе зобов'язань. Ті ж, із ким веде діалог, є для нього попутниками, у кращому разі — партнерами. Це стосується росії, Ірану, Пакистану та інших країн. За винятком хіба що Північної Кореї, і це лише тому, що певні союзницькі відносини з нею були налагоджені ще в часи Корейської війни у 50-х роках минулого століття.
В. Трюхан:
— Якщо ми проаналізуємо заяви Сі Цзіньпіна останніх двох-трьох років, то побачимо, що для нього ідеєю-фікс є, по-перше, домінування в Азійсько-Тихоокеанському регіоні, по-друге, поділ світу на двох — між США і КНР. Отримавши інструменти одноосібного керування Китаєм, Сі Цзіньпін (він нині є і главою КНР, і генсеком Центрального комітету Компартії Китаю) готується до нового геополітичного стрибка.
В. Трюхан:
— Під час російсько-української війни Китай не пристає на позицію Заходу, який вважає, що путін має програти. Навпаки, підтримує москву у фінансово-економічній та політичній площинах. Саме цей факт підтверджує, що Пекін розігрує багаторівневу партію. росія йому потрібна як один із виконавців його волі — ослаблена, на чолі з кульгавою качкою путіним, який вже з ордером на арешт, але водночас із ядерною кнопкою.
Китай розуміє, що ядерна кнопка — це те, що відвертатиме увагу США на росію. І намагатиметься реалізувати свою давню мрію про повернення контролю над Тайванем, а потім уже спробує вийти на розподіл зон впливу зі Сполученими Штатами Америки.
С. Пархоменко:
— КНР хоче відновити систему біполярного світу й стати центром східного полюса (умовно червоного), авторитарного, деспотичного. У нинішніх умовах Китай прагне перебрати на себе роль СРСР. росії ж буде відведено роль сировинного придатка, але під вивіскою "ключового стратегічного партнера КНР".
Усе це свідчить про те, що Китай вважає себе якщо не гегемоном, то рівною зі США наддержавою, яка відкрито претендує на лідерство в Тихоокеанському просторі та на Азійському континенті.
— Якими методами зазвичай діє КНР на глобальному рівні?
В. Кулик:
— Пекін не в тому стані, щоби проводити якусь агресивну експансіоністську політику — щоби йти в якісь бойові походи, захоплювати території. Зате китайці намагаються поступово втягувати інші країни в економічну залежність, вибудовувати з ними клієнт-патронські взаємини, а вже потім диктувати свій політичний порядок денний.
Так вони роблять у Латинській Америці, Центральній Азії, Південній Азії та Африці. Частково їм це вдається. Підтвердження — результати голосування у Генасамблеї ООН, надто щодо українських питань, коли країни, орієнтовані на Китай, займають нейтральну позицію або не голосують.
Китай ставить на дружбу з країнами-вигнанцями і виступає захисником та адвокатом усіх ображених Вашингтоном чи Заходом. Це проявляється і у недружній позиції щодо України, коли Пекін підіграє росії. Але КНР поки що не перейшов червоних ліній. Червона лінія — вступати у жорстке протистояння із Заходом.
В. Трюхан:
— Китай — це агресивна держава, яка успішно використовує методи м'якої сили, зокрема, через інвестування, через масштабні проекти на кшталт Нового шовкового шляху (залізничного маршруту від Китаю до Європи в обхід росії. — Авт.), і намагається отримати повний контроль над політичними інститутами тих чи тих країн світу.
— Чи є у Пекіну економічний потенціал, щоби перебрати на себе лідерство у світі?
В. Трюхан:
— Так, нині Китай є другою за величиною економікою. США досі випереджають КНР за рівнем доходу на душу населення (70 тисяч доларів проти майже 13 тисяч доларів). Проте останніми роками Китай демонстрував вищі темпи зростання, і в нього ще багато можливостей для скорочення відставання від Штатів за рівнем ВВП на душу населення.
Разом із тим Вашингтон поки що зберігає беззаперечну технологічну гегемонію. Однак китайці інвестують мільярди доларів у наукові дослідження — вони хочуть наздогнати Сполучені Штати за рівнем технічного розвитку й стати абсолютним економічним лідером, незалежним від іноземних технологій.
С. Пархоменко:
— Потенціал є, але треба розуміти, що економіка Китаю сильно залежить від відносин, зокрема, і зі платоспроможними західними країнами. Агресивна поведінка Пекіну змусить Захід запровадити проти КНР санкції, і тоді Китай зможе конкурувати хіба що з росією чи Казахстаном. Але не зі США чи Японією.
— А як щодо військового потенціалу КНР?
В. Трюхан:
— Протягом десятиліть Китай не брав участі у жодних воєнних діях. Тобто армія КНР — велика на папері, але без досвіду на практиці.
С. Пархоменко:
— Втім, військово-морський флот Китаю більший, ніж США: 360 кораблів проти 297-ми. Однак китайські кораблі здебільшого менші — до прикладу, у КНР є лише три авіаносці, тоді як в американців — 11. США, і Китай — ядерні держави. Щоправда, китайська армія має лише 350 ядерних боєголовок проти 5500 американських.
В. Кулик:
— В останні десять-двадцять років Пекін здивував західних аналітиків проривом у частині створення гіперзвукових ракет, систем космічного озброєння, дронів тощо, тобто показав конкуренцію і високу ефективність. Це не може не викликати занепокоєння у Заходу.
Пекін розробив план виходу з формату армії XX століття у формат армії XXI до 2027 року. Думаю, китайцям вдасться значною мірою модернізувати власні збройні сили, адже вони витрачають на це велику частку ВВП.
— Що би означала гегемонія Китаю для світу, зокрема для України?
В. Кулик:
— Є загроза, що чимало країн можуть урешті опинитися у цілковитій залежності від КНР. Пекін не зацікавлений у розвитку демократичних процесів на певних територіях, у наданні їм простору для політичних, соціальних та економічних експериментів. Навпаки, волів би, щоб там був створений авторитарний керований режим, частково корумпований і політично залежний від настанов Китаю.
Звичайно, це би викликало спротив Заходу, який би бачив у цьому загрозу і для себе — не лише економічну, політичну, а й екзистенційну. Тому протистояння посилюватиметься.
У якій формі воно буде? Покаже час. Може бути обмежений військовий конфлікт із невідомими поки що наслідками для світу, для глобальної безпеки. А може бути й економічний конфлікт, коли глобальна рецесія так ударить по Китаю (а КНР перебуває у больовій залежності від тенденцій у світовій економіці), що питання про якесь домінування чи посилення впливу для Пекіну не стоятиме. Його цікавитиме лише питання внутрішньо економічного розвитку.
В. Трюхан:
— Економічні інтереси США та Китаю багато в чому збігаються. Якби Китай тверезо оцінив те, що відбувається у світі, то був би першою країною, яка зацікавлена у партнерстві зі США, а не у ворожнечі. Але доки при владі там Сі Цзіньпін, авторитарний лідер, який прагне вивести Китай на рівень держави №1 у світі, Сполученим Штатам буде важко досягти якихось домовленостей з цією країною.
В. Кулик:
— Зіткнення Китаю із Заходом неминуче відбудеться. Китай впевнено рухається до цього зіткнення.
Наталія ВАСЮНЕЦЬ
"Експрес" № 12 (10723) 23 — 30 березня 2023 року