Новини і автомобілі
Контактний телефон: ...

Майдан і антимайдан на Донбасі. 5 років по тому

Зміст

Майдан і антимайдан на Донбасі. 5 років по тому 1

Як склалася доля донбаських учасників Євромайдану та Антимайдану

Від початку останньої української революції минуло п'ять років. П'ятирічний термін зазвичай є датою, що передбачає певне підбиття підсумків. Тож вельми цікаво буде згадати в ці дні про євромайдани в містах Східної України, які сьогодні не контролює український уряд. Адже початок революційних подій у країні водночас можна вважати прологом до збройного конфлікту в згаданих регіонах. Є думка, що жорстоке протистояння між проукраїнськими й проросійськими активістами в Донецьку та Луганську почалося тільки навесні 2014?го. Але насправді це сталося раніше, ще під час гарячих вуличних зіткнень у Києві. Тоді прихильники революції в Донецьку та Луганську виходили на свої майдани, а контрреволюція відповідала на це об'єднання створенням Антимайдану.

Переказувати події тих днів немає сенсу. Все ж таки минуло не так багато часу, та й відновити в пам'яті їхню хронологію нескладно, якщо просто перечитати в інтернеті тогочасні статті та стрічки новин. Набагато цікавіше поглянути з висоти прожитих років на те, як склалася доля активних дійових осіб з обох таборів. Лихий вир подій одних підніс досить високо, а інших уже встиг поховати в небутті.

На відміну від мітингів Антимайдану в революційних мітингів на Донеччині та Луганщині не було конкретних організаторів. Місцем збору активістів у Донецьку став пам'ятник Тарасові Шевченку, що неподалік будівлі обласної адміністрації. Люди йшли туди за власним бажанням і покликом. Біля нього майже ніколи не було порожньо. Спочатку активісти лишалися на маленькому донецькому Євромайдані навіть уночі. Згодом такі чергування стали небезпечними й були припинені.

Рушійною силою донецького Євромайдану були переважно громадські активісти, члени опозиційних партій і журналісти незалежних ЗМІ, але не тільки. Найчастіше біля пам'ятника Шевченкові можна було зустріти членів ВО «Свобода» Артура Шевцова та Дмитра Чернявського, лідерів донецького осередку партії УДАР Єгора Фірсова, Дениса Каплунова та Руслана Калініна, активістів Віталія Овчаренка, Катерину Жемчужникову, Дмитра Верзилова, Станіслава Федорчука та Олега Желнакова, журналістів Тетяну Заровнут та Євгена Шибалова. Відвідував мітинги й виступав на них і автор цих рядків.

Доля всіх цих людей склалася по-різному. Дмитро Чернявський був убитий у Донецьку 13 березня 2014 року внаслідок нападу озброєного натовпу на проукраїнський мітинг: один із прихильників Росії вдарив його ножем у живіт. Єгор Фірсов після перемоги Євромайдану двічі став депутатом Верховної Ради й сьогодні активно займається політикою.

Майдан і антимайдан на Донбасі. 5 років по тому 2

Перша кров у Донецьку. Дмитро Чернявський загинув під час нападу тітушків на проукраїнський мітинг

Віталій Овчаренко пройшов війну, брав участь у битві за Дебальцеве взимку 2014–2015?го й був поранений. Олега Желнакова схопили й запроторили в підвал бойовики «ДНР». Пізніше йому вдалося звільнитися й виїхати до Львова, але там він лишився зовсім без грошей і змушений був жити в під'їздах і на вокзалі. У травні 2016 року Желнаков на власній сторінці у Facebook розповів про своє тяжке становище й попросив допомоги в друзів. Пізніше переїхав до Маріуполя, де зміг облаштуватися. Сьогодні організовує екскурсії Донецькою областю до Великоанадольського та Святогірського лісів.

Акції Антимайдану за своєю суттю були штучними, на них за наказом згори приходили переважно тітушки, які влаштовували провокації і навмисно йшли на відкритий конфлікт з опонентами

Більшість учасників донецького Євромайдану тепер живуть і працюють у Києві. Майже всі змушені були виїхати з рідного міста й влаштуватися на підконтрольній території, щоб урятуватися від репресій.

Цікаво також, що ще один активний учасник тогочасних протестних мітингів у Донецьку Роман Хузяхметов виявився провокатором і «подвійним агентом». Усю зиму він ходив одночасно і на Євромайдан, і на Антимайдан. В обох випадках розповідав, що ввійшов у довіру до супротивника, щоб краще розуміти обстановку в його таборі. Таким нехитрим способом Хузяхметов збирався в результаті приєднатися до того табору, який візьме гору. У березні 2014-го, після перемоги євромайданівців, він написав у СБУ донос на лідера сепаратистів Павла Губарєва, оскільки був упевнений у тому, що революція перемогла й пристрасті в Донецьку швидко вщухнуть. Однак, коли владу в місті захопили прихильники «ДНР», переметнувся до них й оголосив себе борцем із «київською хунтою», який лише виконував завдання в «таборі ворога».

По-різному склалася доля й організаторів донецького Антимайдану. На відміну від революційних мітингів він не був стихійним, його організували представники місцевої влади. Контролював процес секретар міської ради Сергій Богачов. Після весняних подій 2014-го він покинув Донецьк і виїхав спочатку на підконтрольну територію, а потім до Росії. Довгий час про нього майже нічого не було чути, проте кілька місяців тому ЗМІ облетіла новина про те, що Богачов повернувся й одразу потрапив «на підвал» до бойовиків «ДНР». У полоні провів кілька днів, після чого зміг вийти на свободу. На своїй сторінці у Facebook підтвердив, що інцидент справді був.

Правою рукою Богачова у 2013–2014 роках був Олексій Грановський, який очолював апарат Донецької міської організації Партії регіонів. Він відповідав як за донецький Антимайдан, так і за відправку тітушків до Києва. У той час Грановського мало хто знав, однак його зірка зійшла дещо пізніше, вже у 2014-му, коли він спочатку став «міністром промисловості та торгівлі ДНР», а потім потрапив «на підвал» до своїх. Цікаво, що за деякий час його випустили і він знову став «міністром ДНР». Однак після вбивства Захарченка ще раз втратив «міністерський портфель» і відійшов у тінь.

Ще більш запаморочливо склалася доля активного антимайданівця Романа Лягіна. Задовго до початку революції він був функціонером організації «Молоді регіони», яка також відправляла своїх членів на Антимайдан. Однак у процесі протистояння в Лягіна трапився конфлікт із Грановським і Богачовим, після чого його усунули від роботи. Терпіти Лягін не став і дав скандальне інтерв'ю, у якому розповів про провокації, які готували донецькі регіонали.

«Мені надійшло замовлення від Олексія Грановського на формування групи для атак міліцейських нарядів у Києві. Ситуація в країні вкрай напружена. Усі, зокрема й влада, розуміють, що Майдан простоїть довго. Тому єдина сила, яка може ліквідувати Майдан, — МВС, але майданні технології заколисують пильність його працівників, переконуючи їх у мирному характері протесту. З огляду на це сьогодні будь-яка агресія на адресу мирних протестувальників буде односторонньою. Отже, треба зробити так, щоб МВС побачило реальну загрозу з боку учасників столичних подій і могло звільнити територію від «загарбників» із застосуванням сили», — казав він.

Після сварки з регіоналами Лягін навіть кілька разів приходив на Євромайдан, однак після початку подій весни 2014-го опинився в таборі сепаратистів. У травні 2014-го він очолив «ЦВК ДНР» і фактично відповідав за проведення сепаратистського референдуму. Однак пізніше стосунки Лягіна з Олександром Захарченком не склалися. Навесні 2016-го його й на деякий час відправили «на підвал» у відповідь на критику політики лідера бойовиків. Після звільнення Лягін виїхав із Донецька до Росії.

Загалом можна сказати, що серед помітних учасників Антимайдану практично не було відомих сепаратистів, які активно проявили себе під час подій весни 2014 року. Акції Антимайдану за своєю суттю були штучними, на них за наказом згори приходили переважно тітушки, які влаштовували провокації і навмисно йшли на відкритий конфлікт з опонентами.

Після утворення «ЛНР» лідерів «Луганської гвардії» спіткала приблизно така сама доля, що й інших учасників проросійських рухів першої хвилі у Луганську та Донецьку. Вони були досить швидко витіснені з влади, а їхня діяльність потрапила під заборону

У Луганську ситуація спочатку розвивалася за схожим сценарієм. Перший значний мітинг прихильників Євромайдану відбувся там 24 листопада 2013 року. Активну участь у ньому взяли громадські активісти, журналісти, а також місцеві організації опозиційних політичних партій, переважно «Батьківщини» та УДАРу. На акцію прийшло кілька сотень людей, що для Луганська було значною кількістю. Відтоді мітинги опозиції тут відбувалися регулярно. «Фішкою» цих акцій був 40-метровий прапор України, який розгортали прихильники євроінтеграції.

Майдан і антимайдан на Донбасі. 5 років по тому 3

Контрольований процес. Усі дії сепаратистів у Донецьку та Луганську здебільшого координувала місцева влада, яка тримала контакт із Москвою

Помітними учасниками Євромайдану в Луганську були лідери політичних партій Ірина Верігіна, Артем Заїка та В'ячеслав Серпокрилов, громадські активісти Олексій Біда, Олексій Бритюк, Володимир Семистяга, Ігор Запрудський, Анна Мокроусова та Ігор Чудовський, журналісти Костянтин Реуцький та Олег Перетяка. Як і донецькі євромайданівці, всі вони змушені були згодом покинути Луганськ через погрози та переслідування. Навесні 2014-го Ігор Чудовський пережив напад бойовиків «ЛНР» і дістав два кульові поранення в груди, а Олексія Біду й Анну Мокроусову бойовики захопили в заручники, вони добу провели в підвалі захопленої будівлі СБУ.

Антимайдан у Луганську, як і в сусідньому Донецьку, був організований згори за участю місцевої влади. При цьому останній, на відміну від донецьких колег, вдалося створити структуру, яка опинилася в авангарді проросійських протестів весни 2014-го. 3 лютого 2014 року міська рада зареєструвала організацію «Луганська гвардія», яка відіграла значну роль у створенні «ЛНР». Від перших днів свого існування, тобто фактично за місяць до втечі Януковича з України, «Луганська гвардія» закликала луганчан створювати «загони самооборони» для захисту міста від прихильників Євромайдану. А в березні 2014-го її лідер Олександр Харитонов оголосив себе «народним губернатором» області, щоправда, незабаром був заарештований СБУ.

Уже після утворення «ЛНР» лідерів «Луганської гвардії» спіткала приблизно така сама доля, що й інших учасників проросійських рухів першої хвилі у Луганську та Донецьку. Вони були досить швидко витіснені з влади, а їхня діяльність потрапила під заборону. Влітку 2018-го лідер «ЛНР» Леонід Пасічник скасував реєстрацію «Луганської гвардії», таким чином фактично заборонивши її діяльність. Були змушені замовкнути або взагалі виїхати з ОРДіЛО й інші учасники антиукраїнських рухів 2013–2014 років.

Денис Казанський

1 грудня, 2018

Зміст