Новини і автомобілі
Контактний телефон: ...

2017-й: у пошуках смислів

Зміст

2017-й: у пошуках смислів

2017-й не став винятковим або поворотним роком в українській політиці. Однак він набагато чіткіше проявив загрози, приховані за метушнею головних дійових осіб

Безвіз, реформи, освіта, охорона здоров'я, пенсії, суди. Найімовірніше, саме ці слова стануть одними з найуживаніших у новорічній промові Петра Порошенка, яку українці почують 31 грудня за 10 хвилин до опівночі. Їхня сила буде куди меншою, ніж здавалося ще з місяць тому. І кандидатів на роль винуватців, окрім самого президента та його команди, не залишилося. 

Політичні міжусобиці куди рідше можна пояснити з позицій здорового глузду, логіки чи хоча б інтересів сторін. Усі конфлікти 2017 року не нові. Проблеми, які їх живлять, проявилися набагато раніше. Однак саме ­2017-й може стати роком звільнення від ілюзій щодо влади, її опонентів і їхніх намірів.

Цілком провальним для влади рік не назвеш. Проте вона демонструє рідкісне вміння повернути проти себе навіть власні досягнення. Це чудово видно на прикладі реформ, про які Петро Порошенко розповідатиме в новорічній промові. У 2017-му «рішучі реформи», що давно стали мемом української політики, справді дістали певний імпульс. Тут можна виділити два кульмінаційні моменти. 

Перший — липневе завершення шостої сесії Верховної Ради. Попри вражаюче продуктивний останній тиждень голосувань, депутати відкладають головні питання: реформи освіти, охорони здоров'я та пенсійної системи.

Другий настав у вересні, саме після канікул. Після щорічного звернення Порошенка до парламенту депутати ухвалюють усе назване вище. Як виявиться згодом, цей момент — пік успіхів влади в 2017-му. До низки ухвалених реформ можна додати ще й отриманий раніше безвізовий режим із країнами ЄС і масштабне будівництво доріг, яке влітку охопило чи не всю країну. Далі буде тільки політична боротьба із суттєвими іміджевими втратами. 

Сповна скористатися успіхами реформ владі не вдається. За іронією ложку дьогтю поклали саме в ту діжку, за яку президент узяв особисту відповідальність. Ідеться про реформу судів, а якщо конкретніше, то про ухвалення парламентом нових редакцій кодексів судочинства.

У документах, які загалом схвально сприйняті професійною спільнотою, знаходять кілька суттєвих ризиків. І поки громадські активісти й журналісти намагаються не допустити можливого обмеження гласності судового процесу, до документів потрапляє поправка № 109, відома як «правка Лозового». Експерти відразу зауважують, що норма може паралізувати всю систему боротьби з криміналом. Парламент усе-таки ухвалює кодекси. Але після того, як б'ють на сполох уже всі включно з генпрокурором Юрієм Луценком, з'являється нова редакція законопроекту. Офіційне пояснення: напередодні голосування відбулося засідання комітету, на якому й ухвалили зміни. Однак жодного слова про це в стенограмі засідання Ради немає, а сам документ із «засідання» публікують через день після голосування. Правку Лозового не прибирають остаточно. На додачу завершується конкурс до оновленого Верховного Суду, під час якого більшість зауважень громадськості не була почута. І хоча про наслідки ухвалених рішень можна буде говорити після конкретних результатів, поки що улюблена реформа президента додає йому радше мінусів, аніж плюсів.

Усі конфлікти 2017 року не нові. Проблеми, які їх живлять, проявилися набагато раніше. Однак саме ­2017-й може стати роком звільнення від ілюзій щодо влади, її опонентів і їхніх намірів

Те саме можна сказати й про боротьбу з корупцією. Перші ознаки конфлікту між «старими» та «новими» правоохоронними органами з'являються ще 2016-го, у перший повний рік роботи новостворених НАБУ та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури. Торік головні бої розгорталися переважно довкола повноважень (див. Тиждень № 45/2017). У вересні під час виступу з трибуни Верховної Ради президент закликає до єдності: «Визначаючи критерії оцінки роботи правоохоронних органів, принципово відмовився від поділу «нові — старі». У кожного є свої плюси та мінуси, є хвороби зростання, але всі вони роблять важливу спільну справу. Загалом же доволі щільна мережа вибудувана так, що сьогодні жоден із високопосадовців не має гарантій безкарності, ніхто нікому ніколи не може гарантувати політичний дах чи прикриття… Так, відчуваю питання в повітрі, це повною мірою, я на цьому наголошую, стосується й так званих друзів президента. Ні в кого зі своєї команди в разі обґрунтованих претензій із боку правоохоронців адвокатом працювати не збираюся! І таким взагалі не місце в моїй команді». Однак далі події розгортаються так, що під кінець року Україна опиняється мало не на межі втрати вже згаданого головного досягнення Петра Порошенка — безвізу з ЄС.

Знову ж таки на вищий політичний рівень конфлікт виносить сама влада, яка завдає удару першою. Наприкінці лютого Рада розглядає скандальне питання щодо призначення аудитора НАБУ. Згідно з міжнародними домовленостями троє осіб щороку проводять перевірку бюро й у разі негативних висновків можуть рекомендувати звільнення директора, призначеного на п'ять років. І хоча на проведеному раніше конкурсі перемагає представник Департаменту юстиції США Роберт Сторч, напередодні остаточного голосування несподівано з'являється підтримувана коаліцією кандидатура британця Найджела Брауна з неоднозначною репутацією. Перший раунд цього бою закінчується нічиєю: жодна кандидатура не набирає достатньо голосів, але згодом стає зрозуміло, що це тільки початок.

Через кілька місяців під час другого конкурсу на посаду Браун визнає, що до України його запросила Наталія Мєзєнцева, помічниця нардепа від БПП Дмитра Андрієвського, а за три дні до лютневого голосування він зустрічався з головою фракції БПП Артуром Герасимовим. Цікава деталь: виявляється, Браун не знає про те, що посада, на яку він претендує, неоплачувана. «Слід про це подумати», — каже він, почувши таке.

Поки британець думає, конфлікт уже в розпалі. На початку березня НАБУ затримує нині відстороненого голову Держфіскалслужби Романа Насірова. Хоча широкий загал з усієї історії чиновника ДФС досі пам'ятає хіба що картатий плед у суді, однак саме цю справу можна назвати дебютом НАБУ в затриманні топ-чиновників. З цього моменту боротьба дістає новий імпульс. 

Прокуратура на позір намагається не відставати від колег, однак виходить це часто незграбно. Головна «перемога» року Юрія Луценка — блискавична операція зі спецконфіскації «$1,5 млрд коштів злочинної організації Януковича».

Вона проводилася військовою прокуратурою (за цю операцію екс-прокурор сил АТО Костянтин Кулик одержав від президента орден «За заслуги» ІІІ ступеня) та залишила подвійні враження. З одного боку, бюджет таки отримав реальні кошти, а з другого — за твердженням низки впливових організацій, зокрема Transperency International Україна, справа може мати погані наслідки. Рішення Краматорського райсуду досі засекречене, і коли рано чи пізно воно стане відоме, його оскаржать у Євросуді.

Спільним бенефісом Юрія Луценка та його колеги з «нової» Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Назара Холодницького могла бути липнева історія з позбавленням недоторканності низки нардепів. Однак на заваді став саботаж депутатів, і визначальну роль тут відіграють саме колишні колеги генпрокурора з фракції БПП і партнери по коаліції з «Народного фронту».

Під кінець року війна між «старими» й «новими» фактично перетворюється на війну всіх проти всіх, до якої втягують також НАЗК із її очільницею Наталією Корчак і МВС після затримання НАБУ сина міністра Арсена Авакова. НАЗК, що відповідає за перевірку електронних декларацій — чи не головного досягнення попереднього 2016-го — взагалі стає на мало не найбільшим розчаруванням. Громадськість обурена невеликою кількістю покараних за порушення посадовців, а після заяв керівника департаменту фінансового контролю НАЗК про фактичний нагляд відомства з Банкової довіра до органу виявилася підірваною ще раз. 

2017-й також стане роком, коли остаточно згасла ідея дочасних виборів у Раду. Торік у грудні країна жила відголосками широко розрекламованого силами влади плану «Шатун», нібито інспірованого Кремлем для дестабілізації ситуації в Україні. Масштабні акції протесту, заплановані тоді різними політсилами на осінь, мали створити підстави для дострокових виборів парламенту, про бажання яких заявляли у низці політсил, зокрема й у найрейтинговішій опозиційній партії «Батьківщина». Тепер можна стверджувати, що мем «план Шатун» прожив куди довше, ніж ідея дострокових виборів, які пророкували численні політологи й експерти. Протягом року ідея повільно зникла з інформаційного поля.

Осінь 2017-го знову минула під знаком акцій протесту, однак укотре здавалося, що вони не будуть численними й не призведуть до соціального вибуху. Якщо казати про першочергові вимоги нинішніх ініціаторів акцій, як-от зміна виборчого законодавства, антикорупційні суди та зняття недоторканності з депутатів, то жодна з них досі справді не виконана. Однак якщо мова про дестабілізацію, то цього разу ефект куди сильніший і знову ж таки не останньою чергою зусиллями самої влади.

Питання експатів в українській політиці, здавалося б, залишили позаду. Більшість із них втратили свої посади ще в 2016 році. Однак це не завадило головному із запрошених колись Петром Порошенком експертів із реформування перетворитися на головного порушника спокою у вітчизняній політиці. Підкреслене багатьма нерозуміння Міхеїлом Саакашвілі встановлених в Україні правил гри та ментальності виборця парадоксальним чином грає йому на руку. Стандартні й випробувані роками методи боротьби проти нього не діють, адже сам Саакашвілі чинить часто всупереч логіці процесу. Це стає на заваді зростанню його рейтингу й нерідко створює проблеми навіть із союзниками, однак дає змогу постійно зосереджувати на собі увагу суспільства й таким чином підкреслювати недолугі дії влади.

Історія із Саакашвілі побічно стосується ще одного питання, яке гостро постало у 2017-му. Йдеться про дієвість апарату державної безпеки. Цей рік чи не найбільше вказав на хиткість відчуття спокою мешканцями міст, розташованих далеко від лінії фронту. Про війну нагадали резонансні вбивства Максима Шаповала, Аміни Окуєвої, Тимура Махаурі та російського політика Дєніса Воронєнкова, які сталися в Києві або неподалік. Війна триває, і вона далека до завершення, а кількість загроз тільки зростатиме. Це ще один тренд, із яким Україна вступає в передвиборчий 2018-й.

Андрій Голуб

25 грудня, 2017

Зміст