НОВОВОЛИНСЬК У ФОТОГРАФІЯХ
Контактний телефон: ...

Важлива розмова Москви і Вашингтона

Зміст

Про що домовились спецпредставники президентів США і Росії щодо України?

Помічник президента РФ Владислав Сурков не може натішитися. Мовляв, на останню зустріч у Дубай спецпредставник США Курт Волкер привіз пропозиції щодо розв'язання конфлікту довкола України, які “мають цілком здійсненний вигляд”.

Сурков зазначив: “Основною темою переговорів знову стало обговорення російської ініціативи щодо розгортання на південному сході України місії ООН. Американці цього разу привезли набагато конструктивніші пропозиції. Головне — досить докладний план по-етапного розгортання місії в погодженні з реалізацією політичних пунктів Мінських угод. Це збалансований підхід, якого ми весь час добиваємося”.

Як нам оцінювати результати перемовин Москви і Вашингтону про українське майбутнє? Аналізуємо ситуацію спільно з експертами.

Чи можемо ми вірити словам спецпредставника держави-агресора, зважаючи на те, що ніяких підписаних документів вони з Волкером не оприлюднили?

— А ми не мусимо вірити Суркову. Досить послухати, що з цього ж приводу говорив Волкер, — каже військовий експерт Дмитро Снєгирьов. — Він дав зрозуміти, що США вважають Мінські угоди офіційним міжнародним документом, обов'язковим до виконання — у тому числі й так званої політичної частини — для української сторони. Насамперед статей Мінських угод про амністію і надання особливого статусу окупованим нині районам Донбасу.

Щодо розгортання місії миротворців ООН, то Волкер заявив, що варто взяти за основу проект Росії щодо введення цієї місії, а вже потім відпрацьовувати його модальність. А в Росії було кардинально інше бачення, ніж у нас. Як відомо, Москва запропонувала варіант розміщення миротворців на Донбасі, що передбачає наявність місії лише на лінії розведення сторін для охорони місії ОБСЄ. Україна ж наполягала на миротворцях на всій захопленій території, зокрема й на кордоні з Росією. Також Київ проти того, щоб росіяни входили у миротворчу місію ООН, якщо її спрямують на Схід України.

Чим для нас небезпечний російський варіант введення “блакитних шоломів”?

— Його трохи розширили в бік українського бачення, але не принципово. Спочатку миротворці мають зайняти лінію розмежування між протиборчими сторонами, як того хотіла Росія. А тоді рухатимуться до міжнародного кордону України — поетапно, паралельно з виконанням Україною своїх політичних зобов'язань. Але, знову ж, за словами Волкера, навіть після виконання Україною своїх зобов'язань “блакитні шоломи” не займуть лінію кордону як його охоронці, а тільки спостерігатимуть, що там відбувається.

Що, у разі реалізації цього сценарію, здобуде Україна?

— Ані миру, ані реального контролю над територією ми не матимемо. Лише міну сповільненої дії під фундамент української державності. Після повної реалізації Мінська отримаємо де-факто блокувальний пакет цих і далі неформально підконтрольних Росії регіонів, які матимуть тоді своїх людей у наших представницьких органах влади та реалізовуватимуть тут підривну політику Кремля. Вони максимально загальмують чи взагалі паралізують рух України в напрямку євроінтеграції.

А сподіватися, що там буде мир за наявності 40 тисяч озброєних бойовиків і військової техніки, було б дитячою наївністю.

— Нагадаю, що на Донбасі нині задіяно більше військової техніки, ніж перебуває у всіх миротворчих операціях ООН на планеті, а особового складу залучено приблизно стільки ж, скільки “блакитних шоломів” нині є у всіх точках земної кулі — понад 100 тисяч із кожного боку, — наголошує юрист-міжнародник Геннадій Друзенко. — Чому хтось вважає це чарівною паличкою, мені абсолютно не зрозуміло.

Назвіть бодай один збройний конфлікт у світі, який вдалося розв'язати з допомогою миротворців ООН. У кращому разі вони сприяють деескалації конфлікту і його заморожуванню. Так, як це сталося на Кіпрі, північну частину якого контролює Туреччина після вторгнення її військ у 1974-му. “Блакитні шоломи” контролюють лінію розмежування, а північна та південна частини острова, вигнавши зі своїх територій відповідно місцевих греків і турків, живуть як окремі держави.

У гіршому разі вони ганьбляться, як це було у Сребрениці, коли за мовчазного потурання нідерланського контингенту, який не захотів ризикувати своїми життями, війська Радко Младича здійснили перший (наголошую: перший!) після Другої світової війни геноцид у Європі. Там тоді вбили близько 10 тисяч беззбройних боснійців.

У 70-річній історії миротворців під егідою ООН немає прикладів, коли б після введення місії були звільнені території і їх передали під управління законному центральному уряду.

Невже Україна погодиться реалізувати сценарій, який вважає невигідним для себе?

Д. Снєгирьов:

— Цей варіант Волкер запропонував після відвідин Києва, де зустрічався з широким колом українських політиків — як владних, так і опозиційних.

Коментарі обох перемовників в основному збігаються, отже, певна дорожня карта вже є. І, судячи з того, як голосує нині Верховна Рада, думаю, що вона може бути легалізована парламентом.

Г. Друзенко:

— Привертає увагу відсутність України за столом перемовин, де йдеться про її долю. Це дуже небезпечно. Навіть якщо Америка і пан Волкер — наші щирі друзі, вони не знають всіх нюансів того, що відбувається в Україні.

Зрештою, позиція України не зовсім зрозуміла навіть із публічних виступів наших політиків. З одного боку, Президент ініціював ухвалення закону про окуповані території Донбасу, де Росія названа агресором. З другого — Адміністрація Президента переконує, що цей закон не суперечить Мінську, де Росія зафіксована не як сторона конфлікту, а як посередник із його врегулювання між “ЛНР”, “ДНР” і Україною. Власне, брак у самої України чіткої, послідовної позиції, як діяти далі, дає змогу для розгортання без нашої прямої участі не зовсім передбачуваних для нас сюжетів на переговорах Москви і Вашингтону.

Андрій ГАНУС

„Експрес” № 5 (9685) 1 — 8 лютого 2018 року

Зміст