НОВОВОЛИНСЬК У ФОТОГРАФІЯХ
Контактний телефон: ...

Життя при фронті

Зміст

Чим вражають реалії міст неподалік лінії розмежування

Місто Бахмут від окупованих територій відділяють 25 кілометрів. Саме звідси починаю подорож прифронтовими містами. Останнім часом на цьому напрямку відбуваються часті обстріли з боку бойовиків.

Адже нещодавно на так званій Світлодарській дузі українським воїнам вдалося відновити контроль над двома населеними пунктами — селами Травневе та Гладосове. За Мінськими домовленостями, вони давно вже мали відійти українській стороні, проте фактично перебували під контролем бойовиків.

Єдина дорога, що сполучає їх із підконтрольними Україні містами, пролягає через окуповані території. Тож спостерігачам ОБСЄ та військовим, аби привезти гуманітарну допомогу, доводиться їхати через поля.

Селища й досі перебувають на прицілі в бойовиків, на відкритих ділянках — небезпечно. А щоночі селяни змушені ховатися у підвалах своїх будинків — через обстріли.

...На вулицях Бахмута не надто людно, без зайвої потреби місцеві намагаються надвір не виходити. Помічаю, що далеко не на всіх будинках замінили таблички з радянськими назвами вулиць. Поряд тут — вулиця Незалежності та Радянська, вулиця Миру та Артема. Проте скрізь — прапори України.

Біля банкомата помічаю декілька десятків людей. Розділилися на дві черги — з місцевих та з тих, хто приїхав із окупованих територій. Спершу гроші отримує людина з першої черги, потім — з другої. І так, доки в банкоматі не закінчиться готівка.

Підходжу до черги, де стоять приїжджі. Це переважно пенсіонери, хоча є декілька молодих людей. Знайомлюся із 34-річним Ігорем. Він працює на одній з шахт на окупованій території. Приїхав, аби отримати зарплату. Виявляється, держава й далі платить робітникам, які фактично працюють на бойовиків!

Про зарплату Ігор говорити не хоче. Лише зазначає: Україна платить більше, а того, що дає “влада “ДНР”, вистачає хіба на дорогу до Бахмута.

Василь Степанович, пенсіонер з окупованої Горлівки, погоджується: “У мене шахтарська пенсія. У “ДНР” отримую 1700 рублів — це ж узагалі не гроші! А в Україні мені 10 тисяч нараховують. І харчів купити можна, і відкласти трохи”.

Чоловіки пояснюють: мож ливість отримувати дві виплати у них з'явилася після того, як вони здобули так званий паспорт “ДНР”.

Знявши гривні, мешканці окупованих територій поспішають на центральний ринок Бахмута. Кілограм картоплі тут у середньому вартує шість гривень, десяток яєць — 22 — 23 гривні, свинина — від 80 гривень. За словами покупців, у “ДНР” ціни набагато вищі. Тож закуплятися краще на українському боці.

Однак за продуктами до Бахмута їздять не надто часто. Адже, аби потрапити сюди, мешканці окупованих територій повинні вистояти у кілометрових чергах на пунктах пропуску. Взимку вони працюють з 8-ї ранку й закриваються з настанням темряви.

Водночас люди зізнаються, це не єдина можливість дістатись до України з окупованих територій.

“Набагато легше й швидше добиратися автошляхом через Верхньоторецьке. Попри те, що там нема офіційного пункту перетину, дорога функціонує, — розповідає 56-річний Василь Григорович, житель Ясинуватої. — З боку “ДНР” жодних постів нема, а на українському боці особливого огляду не проводять”.

Загалом подорожувати Донеччиною — важко, а особливо поїздом, адже частина залізничних шляхів опинилась на окупованій території. Приміром, мені, щоб дістатися із Бахмута до Волновахи (а це якихось 115 кілометрів), знадобилося приблизно 17 годин!

У Волновасі, що за 15 кілометрів від лінії розмежування, на вулицях помічаю багато військових. Тут — просто у покинутій недобудові — розміщено штаб 28-ї окремої механізованої бригади. Під містом — позиції українських бійців.

Мені пощастило знайти номер у готелі за межею Волновахи — на маріупольській трасі, одразу за блокпостом. Минаючи охоронців міста, дивуюсь, що ніхто навіть не намагається перевірити мої документи чи оглянути наплічник. А раптом я зброю несу?

Місцеві військових побоюються. Щойно до магазину чи кав'ярні заходить чоловік у формі — усі розмови стихають.

До речі, у Волновасі майже відсутнє українське телебачення. Натомість російських телеканалів — на будь-який смак, є й сепаратистські.

Результат їхнього впливу зустрічаю в особі співробітника готелю. Чоловік люто ненавидить усе українське, проклинає “київську хунту” й чекає на “звільнення” рідного міста.

На жаль, він тут такий не один.

Ілля КОНТІШЕВ

„Експрес” № 92 (9629) 14 — 21 грудня 2017 року

Зміст