НОВОВОЛИНСЬК У ФОТОГРАФІЯХ
Контактний телефон: ...

Моя Революція Гідності

Зміст

Чотири роки тому я був серед тих, хто вривався з барабанами до університетів і закликав вийти на Майдан

Моя Революція Гідності

2013 рік, Хрещатик. Тоді нами керували непокора режимові Януковича і любов до України.

...Наприкінці листопада 2013 року ми з друзями, сидячи в бункері неподалік станції метро “Дружба народів”, почули у вечірніх новинах виступ тодішнього міністра освіти Дмитра Табачника.

“Натовп людей, ймовірно, із західних областей, мало схожих на студентів, штурмом увірвались у Національний університет ім. Тараса Шевченка та порушили навчальний процес, — обурювався він. — Вони пошкодили головні двері червоного корпусу і зламали ручку!”

Це була брехня: Роман не ламав цієї клятої ручки, а лише намагався відчинити двері.

...Моя революція розпочалась увечері 21 листопада. Якийсь хлопець у соцмережі, виходець із Донецької області, запропонував небайдужим вийти в центр Львова, коли Кабмін припинив підготовку до підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Ми з Романом взяли синьо-жовтий і червоно-чорний прапори та пішли до пам'ятника Тарасові Шевченку. Тоді ще не звели сцени, не лунали пафосні слова, не збирали пожертв.

А 24 листопада ми з Романом їхали легковим автомобілем до столиці з бізнесменом Андрієм та художником Костянтином. У центрі Києва було людно. Пам'ятник Леніну захищали міліція і якась купка людей. Перехожі топтали ногами червоні прапори. Андрій тоді зауважив: “Якщо цього лисого знесуть — режимові кінець!” Я ще не знав тоді, що через декілька днів на власні очі побачу, як величезна глиба впаде на асфальт і розіб'ється. А мій друг вилізе з натовпу з уламком “трофея” і запитає: “Хочеш на згадку?”

Тоді я ще не знав, що в Києві проведу наступні два з половиною місяці. Спочатку ми з друзями вирішили вивести на вулиці київське студентство. Узяли сім барабанів та пішли по університетах... Я відчував лише одне — що борюся із “совком”. І більше ні про що не думав, а старався лупити у свій барабан якомога гучніше.

Першими, кого ми привели на Майдан, були “могилянці”. Наступним був політехнічний університет. Найдовше “не піддавався” медичний, де студентів зачинили на території, а запасні виходи, за наказом тодішньої міністрки медицини Богатирьової, закрили начебто через ремонт. Не вдалося підняти лінгвістичний університет. Зате за нами пішли “драгоманівці”.

Наприкінці листопада ми блокували Київський національний університет ім. Тараса Шевченка. Вибравши момент, мій друг Сашко забіг на територію вишу, ми з барабанами — за ним. Вигукували: “Виходь на Майдан!”, “Студентська солідарність!” Спудеї аплодували, сміялись і знімали нас на камери телефонів. Потім ми вийшли з боку головного корпусу. Але охорона зачинила студентів...

Пригадую, приїхали якісь ЗМІ, увімкнули камери. Ми намагались вийти, але марно. Хтось крикнув Романові: “Спробуй шарпнути за ручку!” Він спробував, вона залишилась у нього в руках. Камери це зафіксували. Мій спантеличений друг пробував її причепити назад, але йому не вдалося. Попри все, ми таки пішли із “шевченківцями” ходою до Майдану Незалежності.

Згодом ми блокували Київський національний університет будівництва та архітектури. Ректор підігнав “тітушок”. Студентів залякували виключенням, але злякалися не всі...

Уночі 30 листопада ми ночували в бункері. А вранці дізналися, що силовики жорстоко побили учасників Євромайдану на Майдані Незалежності. На Михайлівській площі збирався стихійний мітинг, почали формуватися загони самооборони. Революція Гідності набувала розмаху.

Ми з друзями вносили в неї свою маленьку лепту. Ходили вечорами в гуртожитки, агітуючи виходити на Майдан. Розкидали листівки. У педінституті Драгоманова викликали міліцію, проти нас використали сльозогінний газ. Хотіли затримати, але вчасно з'явився якийсь депутат і не дозволив цього зробити.

У гарячу ніч 11 грудня, коли відбувався штурм Будинку профспілок, внутрішні війська та “Беркут” оточили людей з двох боків і намагались дотиснути. Ми почули про це і поїхали, щоби відстояти будівлю.

Стоячи пліч-о-пліч з іншими, ти не відчуваєш страху. Не лякає те, що поливають водою, кидають димові шашки. Я пам'ятаю, як у цьому протистоянні ми намагалися розтлумачити солдатам ВВ, що буває за виконання злочинних наказів. Наводили приклад Сербії. Ті мовчки слухали... Ми протримались до ранку.

...У лютому мені подзвонили з деканату з вимогою нарешті закрити зимову сесію. Я поїхав на декілька днів. І саме тоді розстріляли Небесну сотню. А Янукович утік.

Аж тоді я зізнався мамі, де був останні два місяці. Бо вона щиро вірила, що я сиджу на парах і чемно вчуся... Але я не зміг мовчати. Такою була моя особиста Революція Гідності.

Ростислав КАМЕРІСТОВ, фото автора

„Експрес” № 86 (9587) 23 — 30 листопада 2017 року

Зміст